— Це буває, — пожвавішав Еліот. — У мене так повісився головний герой одного фільму. Так ввійшов у роль, що й порятувати не пощастило. Досі його вдова править гроші. Тільки не діждеться; я і так платив йому за ризик збіса багато. Тепер, що ви знаєте й умієте?
— Мати плекала мрію виховати з мене щирого джентльмена й віддала до приватного аристократичного коледжу. Крім дисциплін, що їх вивчають у звичайних навчальних закладах, нам викладали давньогрецьку й латину, навчали верховій їзді та фехтуванню.
— О! — захоплено вигукнув Еліот. — Це більше, ніж я сподівався. Чудово! Але… корисні навики втрачаються швидко, ще швидше зникають нелегко здобуті знання. На моїй віллі ви відновите в пам’яті те, що колись вивчали. Моя вілла на дев’яносто другій милі, ви її відразу помітите. А це вам чек на ваші щоденні потреби….
Еліот увімкнув телевізор і відвернувся від Кросбі. Передавали рекламу мила фірми “Про-ктер енд Гембл” та страхової компанії “Перл іншуранс”. Поглянувши на осклілі режисерові очі, Бен зрозумів, що прощатися марно.
Наступного вечора на 92-й милі зупинився ваговоз. Із кабіни пружно сплигнув на бетон молодик атлетичної статури. Бен, а то був він, озирнувся і, побачивши неподалік від шляху віллу, схожу на стародавній храм, розгонисто закрокував до неї.
Під високою металевою загорожею він зупинився і пошукав кнопку дзвінка. Кнопки не було, але Кросбі зауважив, що на верхівці щогли в глибині, подвір’я до нього повернувся об’єктив телекамери. Невидимий спостерігач, напевно, дістав інструкцію щодо Вена, бо задзижчав електромотор і металева пластина ковзнула в паз, відчинивши вхід. За огорожею зеленів фруктовий сад. Бен пройшов вузькою стежкою, посипаною сріблястим піском. На колонах будинку красувалися написи: на лівій — “Ласкаво просимо!”, на правій — “Вхід заборонено саме тобі”. Другий напис був витриманий у дусі “добрих давніх часів”, коли таблички з подібними написами хилитались на огорожах південноамериканських плантацій і були призначені для негрів.
Двері відчинив мовчазний зморшкуватий старий, зігнутий під тягарем років. Він уклонився і жестом запросив іти за ним. Кросбі неквапливо йшов за провідником і зацікавлено роззирався на всі боки. Мозаїка на стінах викликала в нього спомин про щось дуже далеке. Ага, урок історії, звучний голос викладача: “Зміцнення римської держави сприяло розквітові мистецтв і ремесел”. У книжці — фотографія яскравої мозаїки, що зображує Вергілія з музами історії та поезії.
Перед одними з дверей старий зупинився і, вибравши ключа з важкої в’язки, відчинив їх. Бен увійшов. Ступив кілька кроків і… раптом почув, що двері зачинились. Він повернувся і, впевнившись, що двері замкнені ззовні, заходився спокійно досліджувати своє житло! В його розпорядженні було дві кімнати, у першій на стінах висіли скромні естампи, у другій одну зі стін прикрашала колекція старожитньої холодної зброї, на двох засклених полицях стояло кілька десятків книжок, переважно латиною. Бен вернувся до першої кімнати й примітив на столі записку: “Не дивуйтесь і не лякайтесь (тут Бен насмішкувато пирхнув). Завтра ви про все дізнаєтесь. Ваша Добра Фея”.
Завтра то завтра. Бен роздягся і спокійно ліг спати. Коли сон на м’яких лапках підкрався до самого його узголів’я, Бен прошепотів:
— Ваша Добра Фея, — і заснув, блаженно всміхаючись.
Так само всміхаючись, він легко прокинувся вранці. Ще не розплющивши очей, Бен відчув: у кімнаті хтось є. Примружившись, він кинув погляд до дверей. Що за сюрприз! Там стояла дівчина. Ясноволоса, підперезана тонким паском, у золотавих черевичках на струнких ногах.
— Я знаю, я напевне знаю, що саме ви мені наснилися, — радісно сказав Бен, усміхаючись до вух. — Постараюся не прокидатися чим довше.
І він заплющив очі. Дівчина охоче засміялась.
— Не бійтеся. Вам же тільки сниться, що ви мене бачите.
— Ваша правда, — подумавши, згодився Бен і трохи розплющив одне око. — Це ви написали записку? Такою я уявляв собі фею в дитинстві.
— На жаль, пора безтурботного дитинства давно минула, тож відразу переходьмо до діла. Я ваша вчителька латини. Наші уроки відбуватимуться вранці та вдень. Увечері ви вправлятиметеся в умінні орудувати холодною зброєю і займатиметесь боротьбою.
— Коли перекидатимуть через кордон? — з діловим виглядом поцікавився Бен.
На дівоче обличчя немовби набігла легка хмаринка.
— Перекидатимуть за кордон? Що ж, можна назвати й так, — загадково мовила вона. — Стрінемося після сніданку. Затямте, відтепер розмовляємо тільки латиною!
Вона легко повернулась на підборах, грюкнули двері, й прекрасна дівчина зникла.
— Куди ж ви? — зі щирим жалем вигукнув Бен, і йому вчувся за дверима дзвінкий дівочий сміх.
Дівчину звали Патті. Таке ніжне, чудове ім’я! Вони цілі дні проводили разом: розмовляли про минуле, міркували про майбутнє, оповідали всілякі сміховинки. Спершу Бен па-силу говорив латиною, але завдяки добрій пам’яті, він швидко згадав забуте й вдосконалив свої знання. В суботу, середу й неділю у Бена не було вечірніх тренувань, і він перебував ці вечори з Патті. Присмерк… Справжній, не зіпсутий блідими вогнями міста. Й тиша… Глибока, напоєна сподіваннями… Вони полюбляли сидіти на мармуровій лаві біля садового водограю. І плече торкалося плеча, і рука шукала руку, й від солодких пахощів нічних квітів паморочилась голова.
Вони розлучались, і для Бена починалися муки. Він згадував усе дивне в її поведінці, розбирав її слова, повні недоброго насміху, коли вона говорила про добро, дружбу та про кохання. І про кохання теж… Та вранці вони зустрічалися знов, Бен дивився в ясні її очі, слухав її співучий голос, і всі його сумніви здавалися гнітючою маячнею.
Якось, на тринадцятий день перебування на віллі, Бен запитав:
— Патриціє, чи не здається тобі, що до моєї підготовки ставляться надто поважно. Я не чув, щоб акторів так навчали й тренували. Адже це коштує силу грошей!
— Виходить, тебе цінують, — намагалася вона відбутися жартом.
— А чи не зависоко?
У Патриції вихопився лихий смішок.
— Цінуй себе високо — й інші цінуватимуть тебе так само.
— Боюся, все це неспроста і за все, що мені дають тепер, доведеться розплачуватися в майбутньому.
Очі Патриції загадково зблиснули.
— А може, в минулому…
Бен знизав плечима, сприйнявши це як невдалий жарт.
— Але зрозумій!
Патті різко урвала його.
— Ти помічний. Не тілом, певна річ, а духом. Такі не виживають. Тобі бракує злостивості й завзяття. Тренери скаржаться Еліотові, що ти тренуєшся з нехіттю. Твої студії латини далеко успішніші. У мене ти курс уже пройшов. Вітаю, і прощавай.
Бен був дійнятий до живого. Звідки Патті знає, про що доповідають Еліотові? І знову зринули чорні підозри, що їх він старанно глушив. Звідки у Патті ці чудові оздоби та шати, що їх вона міняє що не день? Невже скромна платня викладача давала їй таку змогу?
Цієї ночі Бен не спав — думав. Одна підозра гірша за іншу зароджувалася в нього… Бен скреготів зубами. Тільки під ранок він поринув у дурманний сон. Прокинувся Бен пізно, з важкою головою. День був похмурий, мжичило, старий слуга Окава після кожної відповіді вклонявся і, чемно всміхаючись, відказував:
— Ні… Не було… Нічого не казала… Ні, нічого не переказувала…
І Бен зрозумів, що Патті не буде з простої причини: лекції з латини скінчилися. Клятий Еліот! Клятий будинок! Ах, Патті! На вечірньому тренуванні Бен так всипав обом викладачам, що ті пішли постогнуючи й примовляючи, що учень перевершив учителів і що більше їм тут нічого робити.