— То ви не лікар? — Вона задихала часто-часто, так ніби повітря було свинцеве. — А портьє сказав мені, що ви — лікар.
— Заспокойтесь! — гримнув він. щоб вона не зомліла. — Я й лікар, тобто був лікарем. Але тепер ви повинні допомогти поліції.
Перед цими двома чоловіками, які несподівано виявилися поліцейськими, вона відчула себе маленькою дівчинкою.
— Я мушу повернутися до крамниці, вже пізно, я залишила там свою маму, а вона в мене стара й не знає, що й до чого. — Гостя підвелася, незграбно тримаючи сумочку обома руками; обличчя її позеленіло, та причиною цього було лише відбите світло гомінкої весни, що зазирала крізь вікно.
— Сядьте, — звелів Дука.
Мабуть, голос його був надто суворий і гучний, бо жінка здригнулася, аж підскочила.
— Так, так, так, — промовила вона. — Так. — Потім сіла й одразу заплакала.
Єдиний дійовий спосіб заспокоїти того, хто плаче, — це наказувати йому.
— Покажіть свої документи, — звелів їй Дука.
— Так, так, — знову промовила вона, плачучи, й заходилася порпатись у сумочці. — Тут у мене лише ліцензія, а паспорт удома.
Дука погортав ліцензію — жінка мала двадцять дев'ять років, але на вигляд їй було на кілька років більше, як і багатьом іншим міланкам, які працюють, працюють, а потім обличчя в них стає ось таким. Тоді передав ліцензію Маскаранті і, пам'ятаючи, що з вагітними жінками треба бути делікатним, почав:
— Не треба нас боятися, ми хочемо лише дещо дізнатися про ту дівчину. Ви знаєте багато більше, ніж сказали, і повинні все розповісти поліції. Розкажіть, наприклад, детальніше про той лак для нігтів, мені це цікаво. Ви казали, що вона фарбувала собі кожен ніготь в інший колір, але не завжди, чи не так?
— Саме так, уявіть собі. — Жінка перестала плакати. — Вона робила це лише задля свого хлопця.
— Нареченого, власника м'ясної крамниці?
— Еге ж, — сказала вона, помалу розбалакуючись. — Вона розповідала мені багато чого — що він домагався від неї всього, крім її цноти; знаєте, як я зрозуміла, вона була не дуже порядна дівчина, це видно з деяких деталей; приміром, йому подобалося, коли вона пестила його нігтями, пофарбованими в різні кольори. Ці деталі справляли на мене дивне враження; було й інше, що важко висловити, та, знаєте, ми не можемо вибирати собі клієнтів; зрештою, вона не здавалася мені поганою дівчиною.
А хто каже, що вона була погана дівчина? Знаряддя не буває добре чи погане, все залежить від того, як його використовують; навіть пуп'янком троянди можна задушити людину, якщо запхати його досить глибоко в горло. Отже, різник, крім усього іншого, був ще й фетишистом, це різновид хроматичного онікофетишизму, непогано, невинні забаганки інстинкту. Але двадцяти-дев'ятирічна синьйорина, яка через свій запал до праці мала вигляд тридцятип'ятирічної, має знати щось більше.
— А ви були знайомі з отим другим, що загинув разом із дівчиною? Вона подивилася на Маскаранті, що сидів біля вікна із записником у руці й жахливою кульковою ручкою з рожевого пластику між пальцями, нагадуючи пенсіонера, який старанно занотовує свої спогади. Їй і на думку не спадало, що він стенографує всю її розповідь; роботу поліції вона уявляла собі погано.
— З синьйором Сільвано? Еге ж, я бачила його один раз.
— Там, у барі Фронтіні? — висловив здогад Дука.
— Та ні. — Вона відкинула цей здогад, дивуючись, який нетямущий її співрозмовник. — Хіба ж вони могли показатися разом біля м'ясної крамниці, там, де є продавці, які донесуть про них хазяїнові? Ні, це було пов'язано з валізкою.
Весна враз перестала зазирати у вікно, принаймні для нього й Маскаранті, хоч гостя кинула досить просту фразу, навіть не підозрюючи, яке враження вона справить на цих двох чоловіків.
— Одного вечора, перед тим, як іти додому, Джованна зайшла до мене р крамницю з якоюсь валізкою і спитала, чи не можна її там залишити, а наступного ранку, мовляв, прийде Сільвано й забере її.
— Отже, наступного ранку синьйор Сільвано прийшов до вас і забрав ту валізку?
— Так, він справжній красень; тоді я й збагнула, чому їй не подобався наречений з м'ясної крамниці.
Те, що жінки розуміють під означенням «красень», ніколи не має нічого спільного з моральністю. Усі жінки, за винятком Лівії Уссаро; вона була йому потрібна, інколи до болю гостро; але Лівія не хотіла більше розмовляти ні з ким, ні про що, навіть на нейтральні теми, навіть із ним; у глибині душі вона була жінка, а сімдесят сім рубців на обличчі жінку все-таки пригнічують.
— А він що, сказав вам: «Я — Сільвано»? — спитав Дука, намагаючись не думати про Лівію Уссаро.