— Через два дні? — здивувався Дука.
— Через два дні.
Через два дні! Бідним, але чесним невдахам доводилося чекати шість місяців на дозвіл продати з лотка півцентнера гнилих яблук, а ці, ігноруючи карабінерів, поліцію і взагалі будь-яку владу, за два дні добилися відкриття ресторану, цього борделю, дому розпусти, будинку розваг, де, крім вагона-ресторана, був ще й спальний вагон! Дука зціпив зуби. Тоді нарешті заспокоївся і сказав:
— А вам не спадало на думку, що саме ті негідники й виказали вас, щоб потім прийти на допомогу?
Різке слово «негідники» сподобалося старому — він не надто їх любив, тих своїх доброчинців.
— Авжеж, я це зрозумів майже одразу; ніхто нічого не робить просто так, а вони були такі люб'язні, сказали лише, що час від часу когось до мене присилатимуть, і я повинен ставитись до нього з увагою, навіть якщо він не матиме грошей — вони, мовляв, потім заплатять…
І справді, вряди-годи йому дзвонили й попереджували, що приїде чорнявий синьйор у сірому костюмі з жалобним букетиком у петельці піджака, а з ним буде дівчина, теж чорнява, одягнена так і так, і вони зупиняться тут на два дні, але не хотіли б з'являтися людям на очі. А невдовзі господар зрозумів, що його закладом користуються як базою і він не може з цим не погодитись, коли не хоче, щоб йому вкоротили віку або трощили кістку за кісткою, аж поки поламають усі, — про це вони йому теж сказали, дуже лагідно, за столом, розповідаючи про одного такого, який не побажав з ними дружити, і тоді, за їхніми словами, один із них, трохи нервовий, потовк тому незгідливому всі кістки, одну по одній, і, розповідаючи про того, хто не побажав з ними дружити й кому потрощили кістки, вони некліпно дивились на нього, тож навіть якби він був кретин, то однаково все зрозумів би.
Господар виклав усе, що знав; його охопив страшний розпач, він був старий, боявся смерті й водночас знемагав під тягарем життя, тому розповів геть усе, сказав, що інколи приїздили люди, залишали валізку, а тоді з'являлися інші люди й забирали ту валізку.
— А які це були валізки, всі однакові? — спитав Дука. — Всі, приміром, зелені, але не шкіряні, із залізним кріпленням?
— Так, так, — мовив старий, — так, так, двічі були саме такі.
У двері постукали; офіціант — на зріст він був майже два метри — приніс тацю, на якій стояла чашечка кави й цукорничка. Дука взяв тацю, подякував і причинив двері майже перед носом у здорованя.
— Це один із тих офіціантів, яких до вас приставили ваші друзі? — Він допоміг старому сісти на ліжку, поклав у каву ложечку цукру. — Якщо додати трохи цукру, кава подіє швидше.
— А моє серце? — Чоловік боявся кави майже так само, як і мокрої ганчірки.
— Я вам сказав: пийте. — Дука поклав йому руку на плече й підніс чашечку до рота. — Отже, цей офіціант — друг ваших друзів. Спершу випийте, а тоді відповідайте.
Старий випив під примусом каву й сказав:
— Є ще один, їх двоє. Вони не вміють навіть мити тарілок, та й не миють, вони взагалі нічого не роблять, тільки наглядають за мною. — Знесилено посміхнувшись, він спитав — Можна, я знову ляжу?
Дука допоміг йому лягти й нагадав:
— Тепер про валізки.
Атож, про валізки. Він розповідав покірно й щиро. Сільвано Сольвере приїздив кілька разів із валізками; так, двічі вони справді були зелені, із залізним кріпленням, наче скриньки, але здебільшого то були старі шкіряні або дерматинові валізи, досить пошарпані.
— А якщо припустити, — мовив Дука, — що всередині в тих великих валізах були ці, схожі на скриньки валізки з залізним кріпленням?
Стариган задоволено всміхнувся:
— А знаєте, я теж так подумав.
Про це не важко було здогадатись, адже чим вони, ці люди, хитріші, тим дурніші; хитрість — ознака того, що не вистачає тями; брак розумових здібностей ті людці прагнуть компенсувати всілякими вигадками. Потім старий пояснив, що Сільвано Сольвере залишав тут валізку й казав йому: «По неї приїде один із моїх друзів», — не уточнюючи, ані як того друга звати, ані який він на вигляд.
— А потім? — спитав Дука.
Ворота правди почали відчинятися.
А потім приїздив адвокат Турідду Сомпані, натуралізований в Італії бретонець із хрещеним ім'ям сіцілійського походження — Сальваторе, Сальваторелло, Сальватурідду — й забирав валізку, що її залишав Сільвано Сольвере. Він ніколи не приїздив сам, а щоразу з якоюсь жінкою; ті жінки були або зовсім молоденькі — такі молоденькі, що здавалися його внучками, бо йому було вже, мабуть, за шістдесят; та згодом ці «внучки» йшли з ним нагору, до кімнати, — або ж, як серйозно зауважив власник «Бінаскіни», то була його давня утриманка.