— Подзвонимо й перекусимо бутербродами.
По телефону він повідомив Карруа, що знайшов базу злочинної групи, «Бінаскіну», розповів про свою розмову зі старим, жодним словом не згадавши про рушник.
— Через кілька годин я пошлю когось, щоб наглядав за цим закладом, — сказав Карруа.
Таким чином, «Бінаскіна» стала ще однією невеличкою пасткою.
— Гаразд, дякую, — відповів Дука.
— Прошу дуже, — мовив жартома Карруа, а тоді злісно додав — Але гляди, не помилися. Ти не маєш права помилитися, не тільки через тих вилупків, а й через мене. — Останні слова, «через мене», пролунали різко, наче крик слона, і зв'язок урвався.
У траторії з певними претензіями на елегантність і модерний стиль, — тут, перед зачиненим картезіанським монастирем, — два бутерброди з ковбасою і маринованим перцем дістати було нелегко; тут не бажали опускатися до таких незначних послуг; бармен, офіціант і хазяйка за касою зволікали доти, доки Маскаранті пішов на кухню й сказав, що він із поліції і хоче одержати два бутерброди з ковбасою та шматочком маринованого перцю зверху негайно, а не післязавтра. Коли пролунало слово «поліція», бутерброди майже блискавично вигулькнули з рук кухонного персоналу, Маскаранті підійшов до каси, заплатив за бутерброди та дві пляшки пива й повернувся до машини, де його ждав Дука; там вони й перекусили — при відчинених дверцятах, у цьому відлюдному зеленому притулку, під деревцями з ясними молоденькими листочками.
Жуючи бутерброд, Дука переглядав дві вчорашні газети, знайдені у машині. «Ла Нотте» на першій сторінці писала: «Зваблений коханкою, він був смертельно поколений ножицями, а тіло його кинули в озеро!» Ще й із знаком оклику. А «Корр'єре д'інформаціоне» подала цю новину так: «Коханка заманила його в пастку, потім бідолаху задушили й кинули в Адду». Отже, про ножиці в цьому повідомленні не згадували; були розходження й щодо місця та способу дії: згідно з «Ла Нотте» вбитого кинули в озеро, а згідно з «Корр'єре» — в Адду, себто в річку; крім того, якщо вірити «Корр'єре», того чоловіка задушили, тоді як «Ла Нотте» писала про смертельні удари ножицями.
— Ми більше не носимо шабель та шпаг, то убиваємо тим, що маємо напохваті, — сказав Дука. — Коли ми в машині, то дістаємо гайкового ключа й розвалюємо голову тому, хто перегнав нас праворуч. А вдома, у здоровому родинному оточенні, з-поміж підручних хатніх знарядь вибираємо ножиці і, завдавши п'ятдесят-шістдесят ударів, покінчуємо з приятелем, який не віддав нам боргу.
Ковбаса була дуже сумнівної якості, а перець пахнув не оцтом, а трохи відгонив скипидаром; але хіба в цьому хтось був винен?
На внутрішніх сторінках, у міській хроніці, були вміщені буденні, незначні новини дня. В одній замітці «Ла Нотте» писала: «Наречена позувала для трьох тисяч порнознімків», а в іншій: «Знайдено череп; можливо, що це череп шевця-співака». «Корр'єре д'інформаціоне» досить невиразно повідомляла про напад на оптичну крамницю на вулиці Орефічі — заради двох біноклів та радіоприймача троє бовдурів зчинили стрілянину, ризикуючи втрапити на каторгу.
Дука доїв злощасного бутерброда, випив свою пляшку пива й похитав головою.
— Дехто ніяк не може зрозуміти, що Мілан — це велике місто, — сказав він Маскаранті. — Як важко усвідомити зміну масштабів! Дехто й досі вважає, що Мілан закінчується біля Порта Венеція або що люди тут нічого не роблять, тільки їдять та п'ють. Якщо взяти Марсель, Чікаго, Париж — так, це справді метрополії, де дуже багато злочинців, але Мілан — ні в якому разі; на деяких дурнів він не справляє враження великого міста, вони ще шукають тут чогось такого, що називають місцевим колоритом. Вони забувають, що місто з населенням близько двох мільйонів має міжнародний колорит, а не місцевий; до таких великих міст, як Мілан, у пошуках здобичі з'їжджаються покидьки з усіх кінців світу, божевільні, алкоголіки, наркомани або просто відчайдухи; вони позичають собі револьвера, крадуть машину, вискакують на банківський прилавок і репетують: «Усім лягти на землю!» — бо чули, що так треба робити. Зростання міста дає багато переваг, але відбуваються й зміни, які примушують задуматися. Ці історії із зведенням порахунків… — Він заперечливо похитав головою, бо Маскаранті саме запропонував йому сигарету. — … Примушують по-справжньому замислитись багато над чим. Це по-військовому організовані, озброєні банди, їх члени здатні абсолютно на все, вони мають цілу мережу кубел, звідки роблять напади й де переховуються; і ці кубла є всюди. Ми випадково натрапили на «Бінаскіну», але скільки є ще таких баз, як оця, в околицях Мілана й поза ними?! Однак завжди неподалік від Мілана, цього великого, такого солодкого пирога. Саме тут, у Мілані, водяться гроші, і саме сюди наїжджають ці люди, щоб заволодіти грішми — в будь-який спосіб, навіть за допомогою автомата. — Він знову похитав головою. — До речі, про автомат. Цими днями вони напевно дізнаються, де він, і прийдуть до мене, щоб попросити його. Я хочу дожити до того дня. — Він стис кулаки і поглядом звелів Маскаранті заводити машину. Шкода, доведеться приїхати до картезіанського монастиря іншим разом.