ІДе була траторія біля церкви Сан-П'єтро у Джессате, колись після Водохреща, він приїздив сюди з сестрою та її дівчинкою; маленька Сара була на диво слухняна, після великої тарілки домашньої локшини з маслом вона заснула, а вони тримали її на руках; того разу він пообіцяв Лоренці зробити все, щоб поновитись у корпорації лікарів, а також більше не цікавитися справами поліції, бо ж не було сенсу стільки вчитися на лікаря, а потім тільки те й робити, що підхоплюватись та бігти на кожен дзвінок або ганятися за крадіями автомашин. Тепер Дука знову згадав про ту обіцянку.
— Сьогодні п'ятниця, отже, їстимемо рибу, — сказав він Маскаранті.
Вони їли по-чоловічому — спагетті з устрицями, смажене філе тріски та овечий сир — і, жуючи, читали вечірні газети.
— Маскаранті, ви не відвезли б мене завтра вранці до Інверіго? — Він залюбки побув би кілька днів із сестрою та Лівією і спробував би забути про всі ці справи.
— Ну звичайно, одвезу, — відповів Маскаранті.
— А потім відвезете валізку з автоматом до Карруа.
— Гаразд, — мовив Маскаранті.
— І скажете йому, що я виходжу з гри, нехай далі робить усе сам.
— Гаразд, скажу.
Дука поглянув на годинник: ресторан поступово порожнів — була вже десята година; то, мабуть, ще не пізно зателефонувати до Інверіго. Він залишив Маскаранті й пішов до телефону в імпровізованій будці; поруч із касовим апаратом симпатична жінка перебирала зелену квасолю. Телефонний зв'язок з Інверіго оув автоматичний, Дука набрав код 031, потім номер, і ось пролунав чоловічий голос — тихий аристократичний голос невидимого слуги на віллі:
— Вілла Аусеро.
— Синьйору Ламберті, будь ласка. — Офіційно його сестра була синьйорина, незаміжня, хоч і мала дитину, і службовець міланського муніципалітету міг би, можливо, звинуватити його в публічному введенні в оману.
— Підождіть, синьйоре. — Точнісінько так відповідають слуги у фільмах; у реальному житті рідко можна почути: «Підождіть, синьйоре».
Замість голосу своєї сестри він почув голос Лівії Уссаро.
— Це я, синьйоре Ламберті. Лоренца з дівчинкою вже лягли спати.
«Синьйоре Ламберті» — і це після того, як вона через нього, заради нього, Дуки Ламберті, попала в халепу (про це йому розповів його колега, хірург із лікарні Фатебенефрателлі, який намагався залатати її сімдесят сім порізів на обличчі, від чола до підборіддя, від одної вилиці до другої; він змушений був рахувати їх — він, цебто хірург, а сам він, Дука, й не рахував їх), і після всього цього вона, Лівія Уссаро, ще й називає його «синьйором Ламберті»…
— А я хотів почути саме ваш голос, — сказав він.
Мовчання. Мовчання, що в ньому вчувається ніжність, мовчання жінки, яка, немов дорогим хутром, обгортається лагідною фразою… І нарешті ніжно й сміливо — занадто сміливо, як на таку формалістку:
— Я теж хотіла почути ваш голос.
Дука дивився на жінку, яка чистила квасолю; вона підвела голову, відчувши, що на неї дивляться, й всміхнулась йому.
— А крім того, мені ще потрібна порада, — промовив він.
І знову та ніжність у голосі:
— Поради давати нелегко.
Протягом цих кількох хвилин, поки вони розмовляли, вона ніби виринала з безодні свого відчаю й знедоленості і знову була жінкою, знову відчувала, що своїм голосом може впливати на чоловіка так, як і будь-яка інша.
— Це не зовсім порада, це гра. — Він обмінявся усмішкою з жінкою за касою, а тоді, спитавши поглядом дозволу, взяв одну квасолину й роздушив її між пальцями — просто так, щоб скористуватися силою, адже закон забороняє вдаватися до сили так, як він би хотів.
— Гра? Справді?
— Отже, так: мені треба зробити вибір, — промовив він. Крім того, розчавлювати між пальцями квасолину було приємно; довкола полинув свіжий, гіркуватий запах весни. — Я вас запитаю: орел чи решітка, а ви маєте мені відповісти — те чи те.