— Значить, він не міг прийти, — сказала вона.
— Хай би тоді почекав, коли зможе, якщо він не йолоп. Вперше вона опустила очі.
— Це ж просто ідіотизм — убивати одні одних. Турідду Сомпані був для вас знахідкою, Сільвано Сольвере теж, нащо ж ви їх уколошкали? А чия тепер черга? Я ніколи не даю порад, але поки ви водитиметесь із кретинами, ви завжди попадатимете в халепу, як оце сьогодні, — потрапили в руки до поліції через якогось недоумка, і тепер вам світить кілька років в'язниці. А у в'язниці погано. Та я дам вам ще один шанс: ваш паспорт у повному порядку, а ось тепер погляньмо… — Він дістав із задньої кишені штанів гаманця з десятитисячними банкнотами, які йому дав Сільвано Сольвере за ту делікатну операцію. — Двадцять, двадцять одна, двадцять дві, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять. Тут — двісті п'ятдесят тисяч лір. — Решту він витратив. — Це все, щр я маю; якби у мене було більше, я б дав вам більше. Якщо ви відповісте мені на кілька запитань і скажете, де ваш приятель, я обіцяю відпустити вас, і ви дістанете змогу виїхати до Франції, — можливо, ви там уже були і у вас там є друзі, Я вам обіцяю це офіційно. — Він подивився на гроші: дияволове нехай іде дияволові.
Її обличчя, жалюгідно перекошене через набряклу щоку, посміхнулось, і вона промовила:
— Ви що, гадаєте, я вчора народилася? — Це було сказано дуже вульгарно.
— Я теж не вчорашній, щоб подумати, нібито таку, як ви, можна обвести круг пальця за допомогою примітивних хитрощів, — відповів Дука. Усередині в нього вже все закипало; не тільки Маскаранті — він теж мав нерви. Отож, кинувши на стіл двадцять п'ять десятитисячних банкнот, він підвищив голос — Моя пропозиція — це зовсім не пастка. Хитруйте собі скільки завгодно, у в'язниці завжди місце знайдеться. Я вам кажу, що відпущу вас на всі чотири сторони на вашому білому «опелі», ще й дам двісті п'ятдесят тисяч лір. Нащо нам такі шльондри, як ви? Та ви не вірите, гадаєте, що це пастка, але якби я хотів поставити пастку, то придумав би щось розумніше, чи не так?
Вона плюнула на десятитисячні банкноти, та від цього її обличчя враз перекосила гримаса, бо набрякла щока завдала їй болю.
— Гаразд, — сказав Дука, потім підвівся, відчинив двері Маскаранті й повернувся з пляшкою бузинівки та кавою в зернах. Він налив у чисту склянку бузинівки й кинув туди кілька кавових зернят. Собі він знову налив води з крана. — А ви мене зовсім не цікавите. Ваш приятель, не діждавшись вас удома, скаже: «Де ж це моя дівчинка, де ж мій білий «опель»? — і прийде по вас сюди, а мені залишиться тільки чекати, тримаючи цю валізку в передпокої; отож він з'явиться сюди, по валізку, по «опель», ну, й по вас, а я ваш «опель» візьму й залишу тут, перед під'їздом, під наглядом; він прийде — і ми його схопимо, а ви, як схочете, зможете поїхати на вулицю Фатебенефрателлі, кожне має право мешкати там, де бажає. — Таке випробування терпцю вже починало стомлювати Дуку; якби його предки не були переможцями лицарських турнірів, то він би давно вже примусив цю дівулю заговорити.
— Він не такий телепень, щоб приходити сюди, — зневажливо заявила вона.
— Ні, він таки прийде сюди! — люто гримнув Дука. — Бо йому треба знати, що ж сталося з його любою чорнявою дівчинкою, — не через те, що він сохне за вами, а через те, що в нього з'явиться підозра, чи не попалися ви до рук поліції. А він знає, що ви кінець кінцем заговорите. І ми справді, навіть не ворухнувши пальцем, примусимо вас заговорити, це лише питання часу; ми зачекаємо тиждень, два, три, але ви таки все розповісте, а тоді він прийде сюди, щоб довідатись, що ж із вами сталося. Він буде обережний, та все ж прийде сюди, і ми його схопимо й теж примусимо все розповісти.
Левицю, хоч як вона була вульгарна і обмежена, ці міркування переконали.
— Виходить, я маю повірити, що ви мене відпустите, якщо я заговорю? Ще й дасте грошей? — Вона взяла кавове зерня і, через силу жуючи його неушкодженим боком зубів, запила добрячим ковтком бузинівки.
— Не хочете — не вірте, — сказав він тихо, але роздратовано.
Потім йому довелось підвестися, бо у двері подзвонили. Це був Маскаранті й двоє поліцейських у формі.
— Вони привезли сповивача, — сказав Маскаранті.
І справді, один із поліцейських тримав у руці чималий білястий згорток; він був, мабуть, із прядива і скидався на сповивач для дітей, тільки був набагато більший. Їм сказали, що вони їдуть по небезпечного злочинця, а небезпечний злочинець, сповитий, наче немовля, цим сповивачем, уже не небезпечний, вдіяти нічого не може, не може навіть плюнути, бо сповивач затуляє й рота, залишаючи відкритим для дихання тільки ніс.