— Зараз ти, кажу тобі, помреш по-справжньому! Дивись, як це робиться! Стрічка завищала ще гучніше, ще різкіше, здавалось, вона вагається, хоча й була неживим, механічним знаряддям, призначеним саме для таких операцій, та кінець кінцем зробила своє.
— Тепер знатимеш!
Дука підвівся.
— Отже, якщо ваш приятель у Ка' Таріно, в м'ясній крамниці Ульріко, то ви поїдете туди зі мною, і якщо він справді там, то я відпущу вас.
— На жаль, він таки там.
— І тоді ви зможете податися, куди схочете.
— «Опелем»?
— Авжеж, навіщо він нам? Не автомобіль нам потрібен.
— Що ж… — Левиця також підвелась і вже навстоячки відпила ще бузинівки. — Мені просто хочеться побачити, чи ці паскудні засранці здатні дотримати правди. — Вона мала б сказати «слова», проте, навіть попри всю її вульгарність, романтичне слово «правда» важило для неї більше, ніж точність мови.
Не звертаючи уваги на фекальну лексику, яку ця жінка полюбляла, Дука сказав:
— Глядіть, не пробуйте нас обдурити. Мій друг, а він озброєний, їхатиме за нами своєю машиною.
Левиця зрозуміла, ковтнула ще бузинівки, підняла одне плече й провела рукою по набряклій щоці; вона випила стільки, що болю вже не відчувала.
— Ще чого! — невиразно буркнула вона. — Це що, погроза? Чи це означає лише те, що тепер уже нема сенсу викручуватись?
Внизу Дука звелів їй сісти за кермо «опеля».
— Поведете ви, я не люблю водити машину.
Вона непевно подивилася на нього. Жартує, чи що? Дука знаком підкликав Маскаранті й сказав йому:
— Синьйорина повезе нас до одного свого приятеля. Їдьте за нами, будь ласка.
— Гаразд, докторе, — як завжди, слухняно відповів Маскаранті.
Вони рушили. Такої ліричної, наче в романах д'Аннунціо, весни, як ця весна 1966 року, у Мілані не було вже давно; над плескатою рівниною промислового міста, немов над хвилястою, квітучою зеленню швейцарського плоскогір'я, гуляв вітер, м'який і водночас поривчастий; звиклий схиляти додолу своїми пестощами високу лугову траву і не знаходячи її тут, він шарпав, гойдав, задирав жіночі спідниці, ліниво куйовдив рештки волосся у напівлисих промисловців, кошлав буйні чуприни в інших чоловіків, шалено тріпав широкі скатертини на столиках, виставлених перед кафе, примушував усіляких Россі, Гецці, Гірінгеллі чи Бернасконі лівою рукою притримувати на голові капелюхи; бракувало тільки метеликів — великих білих і жовтих метеликів; але Міланові, подумав Дука, метелики не личать, вони створюють легковажну атмосферу, хіба що, може, на вулиці Монте-Наполеоне, одначе й там ні: метелики означали б «нову свободу», а «новій свободі» настав кінець.
— Їдьте трохи повільніше, — сказав він левиці за кермом «опеля»; у її паспорті було написано, що її звати Маргеріта, але йому язик не повертався називати таку жінку Маргерітою. — Не люблю, коли так женуть.
Вона слухняно збавила швидкість.
— Як звати вашого приятеля? — стримано спитав він, наче бажаючи просто розпочати розмову.
— Клаудіно, — сказала вона.
— Прізвище? — Дука не любив усіляких там зменшувальних імен, адже йому треба було знати справжнє прізвище, а не пестливе ім'я, призначене для жінок.
— Клаудіно Вальтрага, — відповіла вона щиро — видно, второпала, кого їй слід триматися. Потім, вправно ведучи машину навколо майдану Чінкве Джорнате, всміхнулася: — Його звуть Клаудіно, бо він дуже високий і міцний. Він завжди їздить у машині, бо коли йде пішки, люди оглядаються на нього; тим-то всі й називають його Клаудіно.
Клаудіно Вальтрага, високий і міцний. Це вже дещо.
— Звідкіля він?
Маргеріта знову всміхнулася, вибираючись із скупчення машин на майдані Чінкве Джорнате.
— Не пам'ятаю. Якось він возив мене до свого села, воно недалеко від Брешії, трохи вище, в горах, але назви я не пригадую. Це таке мале сільце, що, крім остерії, у ньому нічого немає. Там ще жив його дідусь, такий самий високий і дужий, як він, а його батько та мати вже померли… Тоді, того дня було так холодно…
— Скільки йому років?
— Тридцять три, — сказала вона й додала: — Дозвольте спинитися біля бару, мені треба підкріпитись.
Як на левицю, вигляд вона мала досить охлялий.
— Будь ласка, спиняйтесь, — відповів Дука. Він не поспішав; було всього лише дві хвилини на дванадцяту, і цієї сліпучої травневої днини він, сказати правду, теж хотів підкріпитися. — Але без фокусів, а то вам кінець.