— Тепер поясни мені це як слід, — промовив Дука трохи знервовано, бо тут, у поліційному управлінні, перед лицем закону він не міг копати Вальтрагу ногами в обличчя. — Ульріко Брамбілла їде до Генуї забрати мескалін, передає його Сомпані, тоді забирає назад і спроваджує Сомпані на той світ. Тут щось не те.
— Сомпані мав віддати йому мескалін, але не віддав, залишив собі.
— А тоді?
— Ульріко знав, що того вечора Сільвано мав забрати мескалін у Турідду, щоб пустити його в діло. І якби Турідду йому сказав, що Ульріко не віддав йому мескалін, привезений з Генуї, то стало б відомо, що він залишив його собі, тому Ульріко поїхав до «Бінаскіни» й машиною зіпхнув його разом з приятелькою у Навільйо.
Це теж мало певну логіку: кур'єр залишає собі наркотик замість того, щоб передати людині, яка повинна розподілити його між агентами, — адже вигідніше працювати на власну руку, — тоді вбиває цю людину, щоб ніхто не знав, що він нічого їй не дав.
— А тоді? — невдоволено спитав Дука.
— А тоді ми зачекали кілька днів після смерті Турідду, щоб знати, чи поліція знайшла при ньому мескалін. Та невдовзі стало ясно, що ви нічого не знайшли, оскільки він його й не одержав. Потім ми пішли до Ульріко, але той сказав мені, що вже передав наркотик Турідду. Я й повірив і тепер ніяк не можу йому цього пробачити. — Навіть четвертувавши людину, він не міг їй пробачити.
Дука відчув, як від огиди шлунок йому підвело аж до горла.
— Розповідай далі, виродку, — глухо промовив він. Вальтрага повів далі:
— І оскільки Ульріко передав товар Турідду, то вбив його, напевно, Сільвано; він, либонь, забрав мескалін собі замість того, щоб пустити його в діло, тому й зіпхнув Турідду в Навільйо. Саме через це я й спровадив на той світ Сільвано та Джованну. Ледве дізнавшись, що Ульріко передав товар Турідду, ВОНИ звеліли мені: «Поріши їх!» І я порішив Сільвано. Та Ульріко мене обдурив. — Лють від того, що його обдурено, ще дужче перекривила Вальтразі обличчя, вже й так спотворене пластирами та синцями, і він, освітлений променями сонця, що било йому в очі, мав ще огидніший вигляд. — Це він, Ульріко, привласнив товар, а не Сільвано, який так і не одержав його від Турідду.
Дука подумки всміхнувся: Карруа таки мав рацію — це справді чудово, що вони вбивають один одного, зраджують один одного, крадуть один в одного партії. наркотиків, грабують один одного; тепер усі три випадки з падінням машин у Навільйо та в Ламбро здавалися логічними і природними, як і чвари між благородними синьйорами у цьому великому концерні з численними й різноманітними галузями діяльності у країні та за її межами. Залишалося тільки одне нез'ясоване питання.
— Тоді куди ж поділися дві партії мескаліну-шість?
— їх сховав Ульріко, але я не зумів видобути з нього правду, він усе твердив, нібито нічого не знає, і тоді… тоді я втратив терпець.
Відома річ: утративши терпець, скручуєш комусь в'язи. Дука опустив очі й дивився в підлогу, щоб не бачити того мерзотника. І в цю мить, на щастя, ввійшов поліцейський з кавою та граппою, а його колега, що вже був тут, подав їх громадянинові Клаудіо Вальтразі, який дуже кепсько себе почував. І поки не відбудеться законний суд, називати його вбивцею заборонено.
— Коли він доп'є каву, — озвався Дука, все ще не підводячи погляду, — заберіть його з-перед моїх очей і відведіть у камеру.
— Гаразд, докторе, — сказав Маскаранті.
І коли поліцейський вивів нарешті громадянина Клаудіо Вальтрагу, Дука підвів очі й сказав до Маскаранті:
— Ну ось, ми закінчили, я їду додому. — Він закурив сигарету з коробки «Націоналі». — Залишається тільки ця історія з двома мішечками мескаліну. — Звичайні «Націоналі» личать чоловікові багато більше, ніж ті, що їх виробляють на експорт; якщо до них звикнеш — ти справжній чоловік. — Якщо їх зоставив собі Ульріко, то він міг дати їх на схов Розі Гавоні, своїй давній подрузі. Ті телепні не додумалися зробити в неї обшук. Поїдьте ви до цієї жінки, а для мене питання вичерпане.
— Вона у лікарні, в шоковому стані, — сказав Маскаранті. — Після того, як їй довелося розпізнавати в трупарні Ульріко Брамбіллу.
Ще й у якому шоковому стані! Дука прекрасно розумів ту жінку.
— Як тільки трапиться можливість, допитайте її. Вона, певна річ, заговорить, щоб помститися за те, що вони вбили її коханця, — сказав Дука.
Вони вийшли з кабінету й піднялися до Карруа. Той, пишучи щось, озвався:
— Отже?