— Маскаранті усе записав, він тобі розповість що й до чого, — сказав Дука. — А я своє закінчив і йду додому.
— Улов у нас добрячий, — промовив Карруа. — За грати потрапили люди з іменами такими високими, як вежі.
— Стережися, сіті часом рвуться, коли до них потрапляють такі великі рибини.
— А через тебе у мене завжди рветься терпець. — Карруа спідлоба глипнув на Дуку. Справжній розлючений сардінець.
Але він, розлючений романьйолець Дука Ламберті, поглянув на Карруа з усмішкою.
— Саме тому, що в тебе через мене рветься терпець, я йду геть. Залишається ця історія з наркотиками, які невідь-куди поділися. Тут не все ще ясно, хто знає, що з цього вийде, та про це подумає Маскаранті. А я пішов.
— Зачекай хвилинку. Я хотів тобі сказати, що ти чудово з усім упорався. Це була найбільша банда на Півночі.
— Це твоя заслуга, що ти довірив таку справу мені. У тебе нюх на таланти, вмієш розпізнавати геніїв.
— Сядь на хвилинку, я хочу з тобою поговорити, і облиш жартувати.
— Сідати не буду, я вже насидівся перед одним виродком.
— Я хотів тобі сказати, що ти чудово з усім упорався.
— Ти вже сказав.
— Дозволь мені висловитись, Дуко, а то я розгніваюсь. — Карруа говорив зворушливо-тихим голосом. — Ти прекрасно упорався зі справою, і я міг би виклопотати тут посаду для тебе.
— Залюбки, ця робота мені до вподоби. — Цікаво, яка в нього буде платня? Мабуть, тисяч сто сорок, адже його рекомендує сам Карруа; вряди-годи ще й якісь добові, коли йому пощастить; а коли якийсь злочинець вистрелить у нього і він, скажімо, осліпне, його за рахунок держави пошлють до школи для сліпих, і він там навчиться працювати на телефонному комутаторі. Хіба ж не сидів усього кілька років тому тут, на комутаторі поліційного управління, сліпий колишній поліцейський?
— Атож, я знав, що ти відповіси мені саме так, — сказав Карруа. — Але сто сорок тисяч лір на місяць тобі не вистачить, щоб утримувати сестру й племінницю.
Дука вгадав — сто сорок тисяч; він відгадував майбутнє; хто знає, чи не міг би він бути ще й оракулом.
— А тому?
— А тому я кажу, що спробую добитися, щоб тебе поновили в корпорації лікарів, — відповів Карруа. — Але не так, як той синьйор… Як його звали? Ну, котрий нагадував мені «соду сольвей»?
— Сільвано Сольвере. — Дука уже не всміхався.
— Він, Сільвано Сольвере, теж обіцяв тобі допомогти поновитися в корпорації; я не можу обіцяти тобі цього напевно, але можу сказати, що якщо ти напишеш мені листа, кілька рядків, — розумієш? — тоді, мабуть, уже десь через місяць ти знову відкриєш свій кабінет, і я прийду, щоб ти оглянув мене, бо…
— Стривай, якого це листа я маю написати? — Дука враз споважнів.
— Даремно ти дивишся на мене, наче скажений собака! — загорлав Карруа. — Я повинен тобі дещо пояснити і таки поясню, хоч ти й зануда.
— Я й справді зануда.
— Все одно я тобі це поясню. У листі ти повинен написати приблизно таке: я відсидів три роки у в'язниці за те, що, бувши лікарем, з метою евтаназії вбив свою пацієнтку за допомогою ін'єкції іркодину. Тепер я визнаю, що, хоч мною керували ідейні та гуманні мотиви, допустився помилки. Практикувати евтаназію абсолютно неприпустимо, смерть кожної людини повинна наставати лише внаслідок причин, незалежних від чиєїсь волі, і кожен, крім обов'язку допомагати людям усіма можливими засобами, має право надіятися аж до останньої хвилини свого життя. Визнаючи свою помилку, я даю слово, що більше її не повторю, і прошу поновити мене у корпорації. І так далі, і таке інше.
— Гаразд, — сказав Дука.
— Що означає «гаразд»? Якщо це означає, що ти напишеш такого листа, то ось машинка, залиш мені підписаного листа, а про решту подбаю я.
— «Гаразд» — це означає, що я подумаю. Карруа збирався загорлати, але стримався.
— Мені здається, тут немає над чим думати. Та нехай буде по-твоєму, думай. Але не барися. Професор, який може мені допомогти, пробуде в Мілані лише кілька днів.
— Гаразд, я покваплюся. Можна йти? — промовив Дука крижаним голосом.
— Так, синьйоре, можете йти, — відповів Карруа.
Дука вийшов з поліційного управління; на розі вулиці Джардіні припалив сигарету й докурив її до кінця, щоб заспокоїтись; це вдалося йому без особливих зусиль, адже Мілан у ці дні був такий прекрасний, навіть не схожий сам на себе; повітря було ясне й прозоре, мов у горах Швейцарії, — хтозна, може, це якесь метеорологічне непорозуміння; отож, докуривши сигарету, він зайшов у галерею на площі Кавур, де була велика книгарня. Вряди-годи він заходив сюди, відчуваючи симпатію до продавця — молодика із дуже інтелігентним виглядом, а також до продавщиці — високої, теж досить інтелігентної і приязної жінки. Він застав їх обох, і обоє йому всміхнулися.