Ідилічна американська родина з коренями в Італії, в Абруцці. Дука ковтнув трохи холодної кави, взяв сигарету собі й запропонував дівчині; вона спокійно закурила; їхня розмова скидалася на салонну бесіду.
— Ви дивилися «Прощавай, Африко»? А Софі Лорен у Канні бачили? — Але він мусив ставити й інші запитання. — Ви сказали, що Турідду Сомпані призвів до арешту вашого батька? Але чому? Що зробив ваш батько, за що його заарештували? І яким чином Турідду Сомпані міг спричинитися до його арешту?
Її відповідь була цілком несподівана:
— Ще кілька місяців тому я нічого не знала, мама теж нічого не знала, так і померла. Одержавши батькову медаль за смерть у бою, ми гадали, що він загинув на фронті, адже у дипломі з Вашінгтона саме так і було написано… Чи можна сказати диплом?
Не зовсім можна, але Дука ствердно кивнув головою.
— Але ми взагалі нічого не знали; яке щастя, що мама померла, так нічого й не довідавшись.
Он як, ніхто нічого не знав.
— Синьйорино Паані, — озвався Дука, — чого ви не знали?
Кава, мабуть, підбадьорила дівчину, а крім того, їй, либонь, подобалися ці чемні міланські поліцейські, які пригощали її холодною кавою та сигаретами.
— Я працюю у Фініксі, — промовила вона, — у державному архіві; мої товариші та подруги на роботі… — Вона забула слово «колеги». — … Кажуть, що це нудна робота, а мені вона дуже подобається; я працюю у кримінальному відділі архіву. Коли мене прийняли на роботу, сім років тому, до архіву були занесені лише справи до тисяча дев'ятсот п'ятого року, а я занесла всі злочини, скоєні в Арізоні відтоді аж до тридцять четвертого року; це досить стомлива робота, нас там працює всього троє, але мені це дуже до вподоби. Ми мали розподілити всі злочини на категорії: крадіжки, вбивства, пограбування, а також знущання з тварин; на кожен злочин ми заводили картку й заносили до неї все, що зробив винуватець злочину, а також його фото.
Вони, троє поліцейських, мовчки слухали її, ні про що не перепитуючи, дозволивши їй вільно перескакувати від спогаду до спогаду; так чи інакше вона, певно, дійде до того, щоб пояснити, чого їй треба тут, у Мілані, у поліційному управлінні; поліція ніколи не поспішає.
— Потім я заручилася, — провадила Сюзанна Паані, — з товаришем на роботі, він теж працює у державному архіві, тільки у воєнному відділі. — Коли вона згадала про свого «товариша на роботі», її голос став, якщо це тільки можливо, ще більш ангельським. — Він ірландець; не питайте мене, як його звати, прошу вас, його не треба вплутувати в цю історію; якраз у цьому місяці ми мали побратись, але я вже вирішила приїхати сюди повинитися, а він не хотів, та я все ж таки його переконала, що це необхідно і що він напевно знайде собі іншу, кращу, та й молодшу від мене. — Мізинцем правої руки вона втерла дві сльозинки в кутиках очей. — Не питайте в мене його прізвища, прошу вас, дайте йому спокій.
— Нас не цікавить прізвище вашого нареченого, — сказав Карруа, — ми хочемо знати тільки, що трапилося.
— Мій товариш на роботі — навіть не кажіть, що це мій наречений, — повела вона далі, — працює у державному архіві Фінікса, у воєнному відділі; він заносить до архіву всі воєнні факти, що стосуються громадян штату Арізона. На кожного офіцера, кожного солдата чи сержанта — дарма, живі вони чи загинули — заведено досьє, куди заносять усе, що вони робили під час війни, і всі документи, які їх стосуються. Ці досьє зберігаються у Вашінгтоні, але одну копію відсилають туди, звідки походить солдат чи офіцер; якщо він народився в Алабамі, копію відсилають до Монтгомері, якщо він із Західної Вірджінії, копію відсилають до Чарльстона, якщо ж він з Арізони, то копія надходить до Фінікса.
Як на ангела, то вона надто точна; але тим краще, вони все знатимуть достеменно.
— Потрібен, звичайно, час, — розповідала дівчина-ангел, — вашінгтонські архіви — це гори папок, і кожну картку в кожному досьє повинні досліджувати найрізноманітніші установи; таким чином, хоч мій батько загинув у сорок п'ятому році, його документи було надіслано до Фінікса лише цього року. Мій товариш на роботі, Чарлз… — Ім'я вихопилося в неї мимоволі, і вона швидко додала: — Не треба згадувати його ім'я, прошу вас, не треба вплутувати його в цю справу.
Усі троє закивали головами, в тому числі й Маскаранті, запевняючи, що ім'я того синьйора ніколи, абсолютно ніколи не буде згадано, якщо вона надає цьому такого значення; та їхні запевнення були не дуже щирі, адже поліцейським і журналістам треба знати все, особливо імена, а журналісти ще й повідомляють їх широкому загалові.