Аделе Терріні, покровителем якої був Турідду Сомпані, користувалася необмеженою довірою вермахту, гестапо, фашистської республіканської партії, а також організацій Опору, які одержували від неї дуже цінні сигнали про небезпеку: тікайте, мовляв, туди й туди, мають наскочити німці; і всі знали, що в разі небезпеки вони можуть звернутися до неї чи до її кузена. Ще й нині можна зустріти колишнього партизана чи єврея, який згадує її з вдячністю, може, навіть із зворушенням, пам'ятаючи, як вона переховувала його в себе вдома, зігрівала теплом свого тіла, церувала йому шкарпетки, давала на прощання гроші; і коли згодом партизана хапали фашисти чи єврея забирало гестапо й вони рятувалися лише чудом, то яке відношення мала до цього вона, Аделе?
Насправді секрет успіху цієї торгівлі втікачами полягав лише в тому, що «Розумник», тобто адвокат Сомпані, умів приховувати зв'язок між тим фактом, що втікач був знайомий з Аделе Терріні, і тим, що рано чи пізно того по-звірячому вбивали або кидали до в'язниці. Адже не один ідіот брався за таку саму підлу торгівлю втікачами, але минало кілька місяців, і якийсь натруджений священик давав йому передсмертне відпущення гріхів десь край тротуару, де безталанний зрадник простягався, нашпигований кулями, як паска родзинками. Однак Аделе Терріні та Розумник — ні, ці не були безталанні зрадники, ці просто народилися зраджувати, вони зраджували пристрасно, зі щирим запалом; це було їхнє покликання, і вони вміли зраджувати.
Отож Аделе Терріні перебувала в Болоньї зовсім не для того, щоб утішати подругу, чоловіка якої нібито вбили німці; такі милосердні пориви були їй чужі; вона приїхала сюди тому, що колишній її шкільний товариш, з яким вона, безперечно, теж спала і який тепер займав високе становище в ієрархії провінційної фашистської організації, попросив її допомогти йому виїхати до Швейцарії, оскільки він уже не мав духу розгулювати містом у формі, ризикуючи дістати в спину кулю; вона прибігла на побачення з фашистським прислужником, колишнім своїм шкільним товаришем і по-сестринському, навіть по-материнському запевнила його, що сама переправить його до Швейцарії. Насправді вона мала зовсім інші наміри, і довірливого прислужника, мабуть, мав схопити загін фашистів усього за кілька метрів від кордону з Швейцарією. Хто знає, може, вона продавала їх на вагу.
Однак того дня Тоні Паані нічого цього не знав. Випроставшись на ліжку, відпочиваючи в безпеці — так йому здавалося, — він бачив те, чого йому ніколи не випадало бачити у варварських, індустріальних Сполучених Штатах: жінку, яка сиділа біля вікна й статечно плела спицями; вона випромінювала тепло домашнього вогнища, викликала невиразні, ніжні, давно забуті почуття, нагадувала йому про його батьківщину Абруцці, батьківщину його батька, там, під горою Паганіка, від якої село взяло назву, а їхня родина — прізвища; і, може, від того дня вона почала уособлювати для нього надію вибратися з цієї скрути, надію на майбутній мирний світ, де б жили такі жінки, як вона, котрі ще вміли плести спицями; тепер вона плела із саморобних ниток, а тоді, мабуть, плестимуть із справжнісінької вовни; і тоді він уперше назвав її подумки Аделе-Надія. Все це було докладно описано в одному з документів досьє № 2999, що являв собою, власне, лист Ентоні Паані до його дружини Моніки, так і не відісланий через поштові труднощі.
Отож тієї сірої днини наприкінці жовтня 1944 року Аделе Терріні, що її він назвав Аделе-Надія, тоді як у Ка' Таріно та в Романо Банко цю жінку без вагань називали Аделе-Повія, плела, розповідала чи, правильніше сказати, брехала дурному американцеві, що лежав на ліжку, про себе, а подумки міркувала, що робити з ним далі. Те, що вона, навіть не шукаючи, натрапила на американського офіцера з рацією, пістолетами, а також, безперечно, купою грошей десь у поясі, — американські парашутисти, вона це знала, брали з собою мільйони, — було неабиякою удачею; це не той товар, який можна було продати просто так, за дещицю. Якщо вона видасть його гестапо, то дістане лише книжечку талонів на бензин і більш нічого, адже німці страшенно скупі. Італійські фашисти не дадуть їй нічого, бо нічого й не мають, вони навіть не знатимуть, що з цим американським офіцером робити, — мабуть, продадуть його німцям або ж увійдуть із ним у спілку, щоб перетнути лінію фронту й уникнути покарання після війни. Тут можна придумати щось краще — дозволити йому діяти. Піхотний капітан Ентоні Паані (Паганіка) був просто скарбом, родовищем найрізноманітніших багатств — як матеріальних, так і моральних. Треба було переправити його до Мілана, а там усе влаштує Турідду.