Аделе спокійно відклала плетіння й сіла край ліжка, де лежав одягнений Ентоні; та вона не врахувала двох речей: цей чоловік мав дуже романтичну вдачу, а окрім того, він виріс у пуританській англосаксонській атмосфері; Ентоні не знав італійського прислів'я: що з воза впало, те пропало; він кохав свою дружину і, навіть бажаючи жінку до нестями, нізащо б не зрадив свою Моніку. Одне слово, Ентоні Паані став єдиним у світі чоловіком, який, бувши поруч з Аделе якийсь час, не переспав із нею. З цього приводу у справі була записка Аделе до Турідду — записка, яку група дослідників та істориків одержала від союзної армії, зареєструвала й надіслала до Вашінгтона; у цій записці — аз неї наводився тільки уривок — стояло таке: «Викинь це собі з голови, бо Тоні дурень, він тільки те й робить, що торочить лише про свою дружину та доньку — ох Сюзанна, ах Сюзанна. І хоч ми спимо вночі в одній кімнаті, мені так і не пощастило спонукати його до…». Далі йшло слово, яке в дуже радикальний спосіб означало акт злягання.
Аделе-Надія енергійно співпрацювала з піхотним капітаном Ентоні Паані (Паганіка) — принаймні так говорилося в одному з документів у його досьє; тиждень вона переховувала його у Болоньї, допомогла зв'язатися по радіо з Римом, тоді переправила до Мілана, у невеличку віллу на вулиці Монте Роза, де мешкав її кузен Турідду Сомпані. Адвокат- Турідду Сомпані, писалося в документі, теж із запалом сприяв капітанові Паані, зв'язав його з найбільшою групою Опору в Мілані, надавав йому інформацію, що, як вказувалось у документі № 3002, завжди виявлялася достовірною; козирем у справжніх зрадників є те, що вони завжди постачають справжній товар і так переконують жертву, нібито вони — її друзі. Першим наслідком такої політики було те, що Аделе й Турідду навіть не довелося викрадати гроші, які мав при собі Ентоні Паані, хоч спочатку вони це й планували. До Різдва 1944 року вони розгорнули широку діяльність: повідомляли все, що зуміли розвідати, про позиції німців та італійських фашистів, виконували роль зв'язкових між бойовими партизанськими загонами; капітанові Паані здавалося, що ці двоє ризикують життям, а насправді вони блукали по Мілану та його околицях, завжди маючи при собі справжні німецькі та фашистські перепустки; на другому поверсі вілли вони мали кілька кімнат, які, в разі потреби, служили сховищем на одну ніч для партизанів або ж місцем розваг для німецьких офіцерів, які знаходили там звабливих і ладних на все колабораціоністок віком до двадцяти років; завдяки цьому ні в німців, ні в патріотів ніяких підозр не виникало. Кожна інформація щедро оплачувалась; американець Паані враховував, що цим двом доводилося добре попрацювати, щоб діставати ту інформацію (хоч це була, однак, неправда), а як каже американська приповідка, за добру працю — добра віддяка.
За кілька днів до Різдва три мільйони, які мав при собі капітан Паані, розтанули. Аделе-Надія, за підказкою Турідду Сомпані, натякнула Ентоні, щоб він попросив скинути йому на парашуті гроші; протягом кількох днів скидалось на те, що в Римі схильні з цим погодитись, і один із загонів три ночі очікував на полі біля Креми літака, який мав скинути зброю та гроші для сформування — адже Турідду ручався, що він на таке здатний, — нової партизанської групи: разом з іншими групами вона контролювала б усю Ломбардію. Та через три ночі замість вантажу надійшло повідомлення (документ № 3042): «Знищіть рацію, рятуйтеся, Бх і Бк подвійна гра, відходьте зону 4 вашого сектора». Хто був тим ангелом-рятівником, який повідомив командування союзників у Римі, що Аделе та Турідду, тобто Бх і Бк — це двоє мерзенних, підлих зрадників, не знав навіть історичний воєнний архів у Вашінгтоні.
Капітана так вразило це повідомлення, що в нього розлилася жовч; він і думки не припускав про подвійну гру Аделе; Ентоні навіть носив чудовий светр її роботи; він бачив, як вона його плела, як той светр з дня на день виростав у її руках, як на ньому з'явилася крихітна кишенька — спеціально для двох капсул із ціаністим калієм, щоб можна було миттю покінчити з собою, якщо катуватимуть; жінка, яка цілими днями плете, щойно прийде сюди, у віллу на вулиці Монте Роза, не може бути мерзенною німецькою шпигункою. Але насправді Аделе була нею на всі сто відсотків; він ніколи нічого не читав з психоаналізу, і йому й на думку не спадало, що плетіння — ця мирна, ця жіноча робота — у такої злочинної жінки, як Аделе, було просто манією і зовсім не свідчило про її порядність.