— Де гроші?
Від болю розум у нього прояснів, ніби додалося сили.
— Я не маю грошей, — сказав Ентоні, дивлячись на потворну мавпу, що вже ліпила з м'якушки руків'я для третьої спиці; щоб примусити їх швидше порішити його, він погрозливо додав: — Якщо ви баритиметесь і не заберетеся з цього дому, вам кінець, мої друзі вже розшукують мене, вони можуть нагодитися сюди з хвилини на хвилину.
Ці погрози не були лише вигадкою. Рим, мабуть, уже підняв на ноги інші розвідувальні групи й загони; вони роблять усе, щоб його врятувати, і друзі, шукаючи його, справді могли прийти сюди.
І вони таки прийшли, але, на жаль, наступного дня; він усе ще сидів голий у кріслі, перед погаслим каміном; на столику все ще стояли тарілочки, а на них був хліб із чорного ринку, сама м'якушка, трохи німецької ікри, половинка вичавленої цитрини, поруч — невідкоркована пляшка вишневого лікеру, шприц, устромлений у кількасотграмовий шматок сиру, і, також на тарілочці, пляшечка спирту з ватою.
Загін знайшов капітана ще живого, бо синьйорина Аделе Терріні з Ка' Таріно порадила своєму другові не вбивати його, а залишити живим, щоб він ще помучився.
Загін переніс його до будинку друзів, де був лікар; він вийняв з капітанового тіла три спиці, молячись, щоб внаслідок цього не сталася кровотеча. Кровотечі не сталося. Лікар зробив йому ін'єкцію морфію і влив глюкозу; завдяки цьому капітан Паані дожив аж до дня Водохреща, і в ті хвилини, коли діти у всіх визволених країнах одержували від батьків невеличкі подарунки, він помирав і, знаючи, що помирає, подумки прощався з дружиною Монікою і донькою Сюзанною.
Але перед тим, як померти, він устиг розповісти все про своїх «друзів» Аделе Терріні та Турідду Сомпані, і журналіст, який був у тому законі, зробив чимало знімків, сфотографував його ще живим і вже мертвим, сфотографував спиці з руків'ям із хлібної м'якушки і все, що згодом могло зацікавити історію; адже завжди знайдеться хтось такий, хто вірить в Історію. Листи капітана Паані до дружини обійшли багато гуманітарних організацій усієї Європи, а 1947 року їх одержали у вашінгтонських архівах, де вони пролежали понад десять років перед тим, як їх почали досліджувати.
Читаючи ці сторінки, Сюзанна Паані двічі зомліла; перший раз це сталося, коли вона читала батькові листи до матері; але дівчина швидко опритомніла і добре виплакалась в обіймах свого колеги. Вдруге вона знепритомніла, побачивши знімки; невідомий італійський журналіст, що зробив їх, може, й не належав до видатних фотографів, знімки не були бездоганні, але розгледіти на них можна було багато, навіть дуже багато: в'язальні спиці, встромлені у правий бік голого чоловіка в агонії — батька Сюзанни Паані; геть забинтоване обличчя капітана на ліжку в домі друзів — з-під суцільних бинтів визирало лише одне око; знову три в'язальні спиці на тарілці; усе це для потреб історичного архіву.
Її друга непритомність тривала довше, а після того, як вона прийшла до тями, у неї стався шлунковий напад; вона затремтіла й позеленіла, потім попросила в колеги пробачення і, плачучи, запитала, як покарано тих двох мучителів. Тоді Чарлз показав їй останні сторінки досьє, яких вона ще не читала, і пояснив, що тих двох не покарано зовсім, бо в воєнній метушні ніхто вчасно не висунув звинувачення проти цих убивць. Розповідаючи про американського капітана, Історія, йдучи вслід за американськими військами, стверджувала таке: коли Вашінгтон висловив італійському урядові прохання відновити справедливість, воєнні злочини вже вийшли з моди, навіть тюрми вже спорожніли від колишніх воєнних злочинців, і від одного з відділів італійського міністерства юстиції надійшла надзвичайно ввічлива відповідь: скаргу, мовляв, прийнято і вживаються заходи для розслідування справи та підготовки процесу. Але зроблено так нічого й не було. Це означало, що тих двох під суд не віддано, а отже, ніякого вироку не винесено.
— А де вони тепер? — запитала Сюзанна в Чарлза. — Вони ще живі? Що вони роблять?
Чарлз дав їй прочитати ще один документ, датований липнем 1963 року й надісланий до історичного воєнного архіву у Вашінгтоні. Там повідомлялося, що Аделе Терріні й Жан Сенпуан, відомий під ім'ям Турідду Сомпані, все ще мешкають у Мілані — чому б вони мали міняти місце проживання? — на вулиці Боргоспессо, 18, де Жан Сенпуан має також адвокатську контору.
Її намір визрів швидко, вистачило й трьох днів — на четвертий день Сюзанна Паані вирішила помститися за батька. Вона попросила надати їй достроково літню відпустку і взяла в банку свої заощадження; шостого дня дівчина була вже в Мілані, у готелі «Палас», і телефонувала до адвоката Сомпані — його номер значився у довіднику, адже кожен чесний громадянин може мати телефон, чи не так? Сюзанна пояснила йому, що вона — донька капітана Ентоні Паані (Паганіка) і що один із друзів її тата, який був разом із ним на війні, розповів їй про все те добре, що він, Сомпані, зробив для її тата, про його допомогу, про те, як він урятував тата в Болоньї; їй, мовляв, дуже хотілося б познайомитися з ним, адвокатом Сомпані, а також із синьйорою Аделе Терріні; вона, Сюзанна Паані, проводить в Італії відпустку, а до Мілана приїхала на ярмарок; їй справді було б дуже приємно особисто познайомитися з ним, а також із синьйорою Аделе Терріні; вони, мабуть, чимало зможуть розповісти їй про тата.