Тут можливі два варіанти.
Життя будь-якої зорі починається з хмари водню, яка ущільнюється під дією гравітації, аж поки в її надрах не спалахує термоядерна реакція. За колосального тиску та температури в десятки мільйонів градусів атоми водню зближуються настільки, що зливаються, створюючи гелій. Надлишок енергії, який виділяється під час цього злиття, протидіє гравітаційному стисканню й утримує зорю в рівновазі. Кажуть, що водень «горить» з утворенням гелію.
Порівняно невеликі зірки — такі, як наше Сонце, — горять повільно й довго. В їхніх надрах поволі накопичується дедалі більше гелію, проте маса водню у верхніх шарах залишається недостатньою, щоб «підпалити» цей гелій і запустити процес формування важчих елементів. Приблизно за десять мільярдів років у таких зірок вичерпується паливо — і вони перетворюються на крихітні білі карлики, які складаються переважно з гелію та тихо вистигають у холодній чорноті.
Життя більш масивних зірок коротше, проте набагато бурхливіше. У них достатньо маси, щоб розігріти гелієве ядро до сотень мільйонів градусів і розгорнути синтез важчих елементів. Спершу атоми гелію зливаються, формуючи вуглець. Вуглець стискається, спалахує і трансформується в неон. З неону виникає кисень, із кисню — кремній. На певному етапі еволюції така зоря нагадує цибулину: зовні — газова оболонка з водню, нижче — шар гелію, під ним горить вуглець, далі неон, кисень, кремній. І в кожному шарі, в кожній із реакцій термоядерного синтезу виділяється енергія, що протидіє натиску верхніх шарів і не дає зорі сколапсувати під власною вагою.
А потім стається дещо неймовірне. Температура в ядрі виростає до скажених двох із половиною мільярдів градусів — і з кремнію починає утворюватися залізо.
Ядро заліза — особливе. Елементи, що розташовуються в періодичній системі до нього, виділяють енергію, коли формуються шляхом злиття з легших елементів. На противагу їм елементи після заліза потребують енергії для синтезу з дрібніших ядер. Це означає, що коли в надрах надмасивної зорі з кремнію стартує процес синтезу заліза, енергія більше не виділяється. Навпаки: залізо береться «жерти» зорю зсередини.
Уявіть цю «цибулину» тепер: водень, гелій, вуглець, неон, кисень — десятки мільярдів мільярдів мільярдів тонн розжареної плазми, всередині якої раптом зникає підпірка, що втримувала всю цю киплячу масу від колапсу. Зовнішні шари зорі обвалюються на металічне ядро, відбиваються від нього й розлітаються навсібіч у спалахові, що кілька днів сяє яскравіше за цілу галактику.
Так помирає зоря. І так народжуються хімічні елементи, які сформують нові сонця, кам’яні планети довкола них і основне — на одній із них нас, людей.
І все це завдяки залізу, яке зупиняє термоядерний синтез у надрах зірки-гіганта.
Просто поміркуйте про це. Сталеві бильця, яких ви торкаєтеся в метро, хромована решітка на бампері вашого авто, металевий корпус смартфона. Кожен їхній атом колись долучився до загибелі надмасивної зорі, що палала в цій частині Чумацького шляху задовго до виникнення Сонячної системи.
Тож так, залізо — це те, що вбиває зірки. І хіба це не дивовижно?
Ігри, в які грає наш мозок
У шістдесятих роках минулого століття американський маркетолог Джеймс Вікарі провів у кінотеатрах Нью-Джерсі експеримент. Він демонстрував глядачам приховану рекламу кока-коли та попкорну, після чого заявив, що продажі цих продуктів у кінотеатрах різко підвищилися. Вікарі наполягав, начебто зір людини розрізняє лише 24 кадри за секунду, а відтак 25-ий кадр впливає на глядача напряму, минаючи свідомість. Це, звісно, повна маячня — втиснута між кадрами реклама не має такого ефекту, і пізніше Вікарі визнав, що зшахраював: ніякого стрибка продажів не відбулося. Одначе те, що 25-ий кадр не впливає на підсвідомість, зовсім не означає, що наш мозок не реагує на об’єкти, які зникають із поля зору швидше, ніж очі встигають їх побачити.
У глибині кожної з півкуль людського мозку розташовані крихітні грудки сірої речовини, які називаються мигдалеподібним тілом, або мигдалинами. Вони відповідають за тривожність і почуття страху, а їхній розмір безпосередньо корелює з агресивністю.
Як про це дізналися? Вчені клали піддослідних в апарат для томографії, підсовували їм різні картинки та фіксували, яка ділянка мозку відгукнеться на те чи те зображення. Щоразу коли експериментатори показували піддослідному людину зі страшним виразом обличчя, мигдалеподібне тіло активізовувалося.