Дерева хиталися сонними, неквапливими рухами, коли вітер грайливо зачіпав їхні гілки. Анина шапочка теж зрідка сповзала, тому жінка затято натягувала її на вуха, вочевидь, боялася замерзнути. Цей, майже дитячий, жест мене зворушував. Руки були сховані в елегантні оранжеві рукавиці. Їх вона не зняла ще жодного разу, навіть у теплій кав’ярні.
— Ходімо, бо ще замерзнеш, станеш схожою на бідного зайчика, — жартував тоді, а сам брав кохану під руку й вів до найближчої кав’ярні.
Мене не те, щоби хвилювали погляди офіціантів, які здивовано-зосереджено обмінювалися красномовними поглядами а-ля «чому ця пані, врешті-решт, не зніме рукавиці?», але все ж було злегка незвично й по-дитячому цікаво. Так, наче якась страшна таємниця торкається мого життя, а я поки не в змозі її розшифрувати.
Анна, здавалося, не помічала цих кривих посмішок і зачудованих поглядів у її бік. Вона взагалі вміла багато чого не помічати. Наприклад, мій золотий годинник, який гойдався з кожним рухом на руці, чи — також із золота — товстий ланцюжок із масивним хрестом. Автомобіль блискучо-чорного кольору, припаркований біля її під’їзду, теж пробувала не помітити. Навіть коли я власною персоною вийшов їй назустріч з цього дива техніки, невинно опустила очі й прошепотіла: «Живуть же люди.» — як маленька дівчинка, що випадково опинилася біля височенної різдвяної ялинки; та вже за мить струсонула головою й упевнено виголосила: «Ну що, йдемо?» — «Ідемо чи їдемо?» — «Ідемо, Яне!»
Ця жінка ніколи не приймала дорогих подарунків. Певно, то шокувало мене найдужче. До Анни чи не всі мої пасії прагнули загарбати якнайбільше — дизайнерський одяг, прикраси чи подорожі на далекі моря-океани. Їй, відверто кажучи, все це зовсім не було потрібно.
Пам’ятаю, в лютому наближався день народження Анни. Я ходив туди-сюди кімнатою своєї дорого обставленої квартири й роздумував про подарунок. Звичайного персня з уламком діаманту було б недостатньо, та й що скаже перстень цій мудрій жінці? Нічогісінько, крім того, який я багатий. Бачте, Анні цей факт давно відомий, і жінка ним вперто нехтує.
— Серце... Чуєш, серце? — Я гладжу її плечі легкими рухами. — Ти ще не заснула?
— М-м-м... Ні, Яне, не сплю, думаю, — стиха відгукується.
Ми сидимо на старенькій канапі в її однокімнатній квартирі на Левандівці. Поки я доїхав до цього району Львова своїм автомобілем, устиг пригадати всі лайливі слова, які вивчив ще змалку, — такою довгою й затористою видалася дорога. Квартира була звичайною: кімната з шафою, повною книг, кілька вазонів на облізлому підвіконні, ліжко, канапа, стіл із кипою паперів і камін. Ця обстановка різко контрастувала з моєю трикімнатною квартирою, що обставлена якоюсь новоявленою дизайнеркою в пастельних тонах, де ідеально допасовані до кольору стін меблі й різні дрібнички.
Але, хай там як, в Анни було затишно. Вогонь потріскував і малював тіні на стінах.
— І я думаю. Зовсім розгублений. Не знаю, що тобі подарувати. Скоро ж таке грандіозне свято — твій день народження, — почав я, але Анна мене перебила.
— Ти через це ходиш пригнічений останніми днями? Дурненький. — Я відчув ляскіт по носі. — Не переймайся. Просто подаруй мені книжку. Ого, маєш зараз такий кумедний вираз обличчя. Я б сфотографувала, але ліньки шукати свій Cannon.
— Книжку? Яку? — вже зовсім розгублений її відповіддю, допитуюся далі.
— Сімони де Бовуар. Будь-яку. Бо я, знаєш, все ніяк її не прочитаю. Або ж Германа Гессе. Екзистенціалізм, ну чим не диво?
— І все? Хіба ти не хочеш прикраси із дорогоцінними каменями?
Я чую сміх. Він розповзається по всій кімнаті; грудна клітка наповнюється теплом.
— Ну, можеш подарувати мені браслет. З дерева. Такі продають в арт-крамничках.
— Ти серйозно?
— Звичайно. Нащо мені ті дорогі цяцьки, якщо беззаперечно важливим є факт турботи й пам’яті про свято, аніж самі дарунки? — розсудливо каже Анна, дивлячись в мої очі, де розставила свої тенета недовіра. — О, ледь не забула! Жодних букетів, гаразд?
— Ти забороняєш дарувати тобі квіти, Анно? Чому? — Напевно, жінки вміють шокувати, але щоб мене шокували до такої міри — це вперше.
— Як думаєш, хіба щось мертве може бути красивим? Ти направ-ду в таке віриш?
— Та ні... Ні... Не може.