Тим часом підійшов офіціант із порцією ароматного капучіно й міцного еспресо:
— А еспресо замовляли ж? Ваш коханий ще підійде?
— Хто? Мій коханий? — спантеличено перепитала Віолетта.
— Так. А ви хіба не пара? У вас схожі очі, і ви гарно виглядаєте разом. Пробачте, що лізу не в свою справу. Мені лишати еспресо?
— Нічого страшного. Так! Лишайте! Зараз він підійде! — І майже нечутно додала: — Я сподіваюсь.
І відразу почала набирати такий знайомий номер:
— Алло, Саш. Повернися, будь ласка. Твій еспресо скоро охолоне. Я чекаю на тебе. Мені є тобі що сказати...
Тетяна Череп-Пероганич. У жити буває все
Олена під осінь народила дитину. Додому до батьків приїхала вже тоді, як Івасику було трохи більше року. Про себе нічого не розповідала. Та ніхто й не допитувався. «Прийде час, сама розповість, навіщо душу даремно тривожити», — казала її мати, тримаючи на руках свого першого червонощокого онука.
По селу ж блискавкою прокотилися пересуди. З часом усе згладилося, забулося. І невдовзі жінки вже навіть хвалили дівчину за те, що не позбавила життя такого милого хлопчика. Дасть Бог, ще й чоловіка колись матиме.
Олена ж зараз ні про що подібне не думала. Заочно закінчувала інститут. Працювала в школі. Поралася по господарству. А вечорами бавилася з малим, розповідаючи йому цікаві казочки й віршики. Кмітливе хлопченя вже намагалося їх переповідати, і так це кумедно в нього виходило. Однак удома не залишилося непоміченим те, що в розмові з сином Олена уникала слова «тато», взагалі його не вживала. А коли одного разу Івась назвав татком дідуся, не втрималася — заплакала.
На сесію їхати не хотілося. Серце ніби щось передчувало. Але вранці, поцілувавши напівсонну дитину, поспішила на станцію. Навчання трохи підбадьорило її. Не було часу на відчаї та печалі. Хоча веселих товариств уникала. Вільні хвилини проводила в бібліотеці, пишучи конспекти. Якось затрималася допізна. Чекати трамвая довелося довго.
— І як така симпатична дівчина не боїться пізно їхати сама? — звернувся до неї юнак, що стояв поруч.
— А от і не боїться, — спокійно відповіла, зовсім не маючи бажання продовжувати розмову.
— А вам куди? — пролунало чергове запитання.
— Нікуди. І взагалі, чому це когось має турбувати?
— А якщо ви мені сподобалися?
— А ви мені — ні. Чуєте? Ні! — зірвалася несподівано на крик Олена й швидко, не озираючись, пішла в бік наступної зупинки.
Коли дісталася квартири, відразу лягла спати. Але заснула нескоро. Їй вчувався приємний голос юнака, в якого було таке гарне обличчя, обрамлене густими завитками русявого волосся.
«Чому я така нестримана? Що подумає про мене чужа людина, яку я нізащо образила? Скільки ще ятритиме душу минулий біль? Невже довіку розраховуватимуся за власні помилки смутком і самотністю?» — запитувала вона себе, але відповіді не знаходила.
Та незабаром Олена знову зустрілася з тим хлопцем. Якби він не підійшов першим, вона б його, мабуть, і не впізнала. Минуло майже півмісяця. Сесія закінчувалася, і дівчина на днях збиралася повернутися додому. Останній іспит, як і всі попередні, був складений на «відмінно», тому настрій мала, як ніколи, чудовий.
— Ви, напевне, знову зараз будете кричати? — тихо звернувся до неї. — Прошу, не треба... Мене звуть Олегом. І мені вже набридло переслідувати вас.
— А хіба у цьому є потреба?
— Є. Ви колись чули щось про любов із першого погляду? Так от, я закохався, наче хлопчисько, і просто не знаю, що мені з цим робити.
— У мене є дитина. Прошу вас, дайте мені спокій. На жаль, нічим не можу допомогти.
Другого дня Олена вже сідала в поїзд. Їй хотілося до сина, до своїх школяриків. Подалі від гамірної столиці, від свого дивного нового знайомого. Адже саме через нього була сумна й пригнічена. «Нащо, ну нащо я його зустріла?» З думки весь час не йшли щирі чоловічі слова: «Ви колись чули щось про любов із першого погляду?»
Вона не лише чула, а у вісімнадцятирічному віці відчула на собі всі її солодощі й гіркоти. Була радість, було щастя, але більше — горя й розчарувань. І вона не хотіла пізнати ці жорстокі відчуття знову. Усе скоро забудеться. У неї є заради кого жити. Син допоможе забути Олега...
...На вулиці пахло весною. Дотавав останній сніжок. Дзвінко крапало зі стріх. Ішла з роботи втомлена, але щаслива. У неї прекрасні учні. Вона так любить свою професію. Біля хвіртки спинилася. Чому це сьогодні Івась її не зустрічає? Чи не захворів, бува? Поспішила до хати. Та, переступивши поріг, завмерла на місці. До неї підбіг веселий малюк і, показуючи пальцем у бік непрошеного гостя, прощебетав: