— Де тебе, подруго, носить? — почувся роздратований голос зі слухавки.
— І це замість «привіт» чи «добридень». — безтурботно відповіла Мія.
— Що?.. Га?.. Бачу, тобі весело! А мені, подруго, не до сміху. Ми ж домовлялися, що сьогодні підемо разом вибирати подарун-ки до свят. Я скасувала дві важливі зустрічі, перенесла прихід перукарки — і все це заради того, щоб оце зараз почути від тебе, що я, мовляв, не привіталася...
Здається, що Ірка не на жарт розлютилася. Утім, Мія не надала цьому великого значення. Такі речі не мають дивувати, коли давно дружиш із Іркою: вона любить робити з мухи слона, чи ба, точніше, з малесенької комашки дикого кабана, з яким себе чомусь постійно порівнює.
— Та годі тобі, заспокойся.
— Зрозуміло, що заспокоюся, а що ж іще робити, — почулося глибоке зітхання, черговий театральний вибрик Ірки. — Добре, що в тебе, малої забуваки, є така хороша, відповідальна подруга, як я.
— Звичайно ж. Як я без тебе жила б, мабуть, насолоджувалася б спокоєм.
— О, лишень не треба цієї іронії! Так от: усе вже готово. Я купила необхідне, аби моя Мійочка зустріла Новий рік, як усі нормальні люди. Нічого не хочу чути! Знаю-знаю, що ти проти й усе таке, однак листоноша вже на порозі.
Від щойно почутих слів зосталися лиш монотонні гудки, що приглушено лунали з динаміка маленької «розкладушки».
Мія потерла очі, роззирнулася, обводячи поглядом кімнату. Сіре, заставлене старими меблями приміщення, обабіч протилежної стіни притулився невеличкий диван, куплений із заощаджень від перших чотирьох зарплат, маленький овальний столик, який став надійним прихистком для помутнілої кришталевої вази, що бере-гла-тримала в своєму прозорому лоні жмуття засушених польових квітів, від якого ще й досі линули п’янкі полинові пахощі. А окрасою цього добірного інтер’єру був великий настінний годинник із зозулею, яка, утім, ось уже років із п’ять, як не показувалась зі свого дерев’яного сховку.
Біля порогу почулося легке шарудіння, а за мить дверний дзвоник сповістив молоду господиню, що хтось прийшов.
«І що там уже ця Ірка собі понавигадувала, — тільки й встигла подумки промовити, перш ніж відчинити. — Це ще та затійниця».
Перед очима Мії стояв молодий чоловік, одягнутий в якусь робочу форму. «Можливо, якийсь електрик, хоча зі світлом усе гаразд». Але її думки змінилися, щойно помітила величезну річ, що заледве спромоглася сховатися в чолов’яги за спиною.
— Доброго дня! Ви пані Мія? — запитав незнайомець, із цікавістю розглядаючи заспану постать, що скоцюрбилася навпроти нього в піжамі.
— Добридень і вам. Так, Мія — це я. А що?.. — Вона натомість і собі уважніше почала вдивлятися у чоловіка.
«Приємні, м’які риси обличчя, темне волосся, не старий, хоча й не надто молодий, десь близько тридцяти, можливо, з малесеньким хвостиком у рік чи два. Можна з упевненістю сказати, що високий, навіть статний... Утім, особа, яку точно не запам’ятаєш при мимовільній зустрічі».
— От і чудово! — зрадів той, почувши, що прийшов за правильно вказаною адресою. — Ось тут вам дещо надійшло. — Він на мить зам’явся, озираючись назад і вказуючи поглядом на загорнуту в сірий папір конусоподібну штукенцію, котра зіперлася прямісінько на нього. — Коротше, це вам, але не забудьте розписатися ось тут, що отримали своє. і все нормально.
— Де? — Мія не встигла й слова вимовити, листоноша-кур’єр тицьнув їй у руки якусь зім’яту цидулку й олівець, мовляв, став скоріше підпис.
Щойно нескладний ритуал з «оформленням паперів» скінчився, на Мію звалився велетенський «подаруночок», а незнайомець швиденько здимів.
Нарешті, після десятихвилинних зусиль, жінка разом із громіздкою химерщиною та зі словами «От нахаба, міг би хоча б допомогти з цим усім, але ні, втік! Отакі вони, чоловіки! Та щоб йому.» опинилася у вітальні, яка зазвичай слугувала й спальнею, та й почала розгортати папір. На ньому знайшла позначку «Від Ірки», й усе стало на свої місця. Урешті, виявилося, що під обгорткою ховався головний атрибут новорічного свята — ялинка. І вже через півгодини вічнозелена вічноколючка гарненько собі примостилася біля віконця.
Шалено втомилася, здавалося, що сил не залишилося навіть на те, щоби думати, а тим паче чути, бачити, говорити й навіть дихати. Проте досить чітко вчула, як у двері знову дзвонять.
«Ну чому саме сьогодні? Чому зараз?»
І яким було здивування Мії, коли перед нею знову стояв той чо-ловік-листоноша й широко всміхався.