Рівно о 19-й Юрій натиснув знайому кнопку дверного дзвінка. Хвилювався, шансів, що нова господиня погодиться продати йому квартиру, хоч і за більшу суму, було мало. Сам із себе кпив: дивися, причесався, прилизався, в гарні штани вбрався... Навіть батькового срібного персня начепив, «Спаси і збережи», на удачу. Може, там така, що й на поріг не пустить. І що за листи від акціонерного товариства йому приходили? І що.
Двері відчинилися, на порозі стояла симпатична тендітна білявка з грайливими кучериками й у квітчастій сукні, що чарівно відтіняла її блакитно-сірі очі. Була не сама: біля її ніг терлася пух-наста біла кішка. Дівчина усміхнулася, привіталася і знову залила його своїм сіро-блакитним світлом:
— Ви, мабуть, Юрій? Я — Тоня, а це — Зефірка. Ви пробачте, я не зберегла тих листів, думала, ви вже не повернетеся. І засмучу вас ще й удруге: я люблю цю квартиру й не хочу її продавати навіть вам. Але я можу хоч трішки компенсувати ці погані новини маминими пиріжками. Ви любите чорний чай? Я обожнюю, особливо крупнолистовий. То як? Розкажете про Європу?
Зефірка раптом голосно фиркнула, Тоня засміялася, і мелодія її сміху розбудила грайливі кучерики, які дівчина почала прибирати з обличчя тонкими пальчиками. «Як гарно, коли жінка не має цих страшних лакованих пазурів», — подумав раптом Юрій, усміхнувся у відповідь і переступив поріг...
Святослав Черній. Обіцянка
Гучний сміх присутніх заповнював кімнату, весело брався за руки й осідав в центрі стола. Усі сиділи у спільному колі, поступово розділяючись за інтересами й за статями. Жінки гомоніли про своє, чоловіки — про своє й чуже. Себто про жіноче теж.
— Агов, джентльмени, вам не соромно? Ми ж тут. І все чуємо, -мовила Міла.
— Ви ж казали, що не підслуховуєте, — відмахнувся Сергій.
— Правду казали. Ми не підслуховуємо. Ви так гучно говорите, що ми просто слухаємо, — наполягала Міла.
— І що таке заборонене ми обговорюємо? — запитав Сергій.
— Що ви можете тямити в жіночому манікюрі? — проказала Міла.
Інші дівчата зацікавлено перезирнулися.
— Що ми можемо тямити? Та ми експерти в цій справі... — товариство, яке й так знало, що це жарти, включно з дівчатами, укотре гучно засміялося.
Лише Сергія наче зачепило за живе. Почалася перехресна дискусія про манікюр, яка згодом еволюціонувала в бесіди про косметику й секрети приготувань натуральних засобів догляду за тілом.
...Ще два місяці тому ніхто й не підозрював, що знайде таких чудових друзів. Кожен, маючи за спиною наплічник, а в руці валізу, непевно або ж сміливо та вміло крокував до авто-, залізничного чи аеровокзалу.
Ніно — як завжди, в одязі тертої мандрівниці: поношені гірські черевики, великий похідний наплічник, бузковий шарф і маленькі діамантові сережки. Ці вушні прикраси підсвідомо натякали кож-ному, хто починав аналіз із взуття: «Я можу бути жінкою, у цьому наплічнику в мене також є сукня. Я їх ніколи не ношу, але вони є». Дівчина впевненим кроком просувалась аеропортом Тбілісі. У неї рейс до Будапешта. Звідти — автобусом до Варшави. Це найдешевший і доволі комфортний варіант. Саме так, суперуміння Ніно — це дар до планування маршрутів. Вона з нетерпінням очікувала на посадку.
Макс сидів на лавці вокзалу Кишинева з лептопом на колінах. Завзято працював, не зважаючи на гурми людей навколо. Через сорок хвилин у нього автобус до Львова, а звідти — до Варшави. Біля його наплічника з речами стояв кофр із гітарою. Перемикаючи вкладки пошти, скайпу та Фейсбуку, Макс уміло витягував із людей інформацію, роздавав указівки, відсилав відомості, суміжно розігруючи й підколюючи то клієнтів, то роботодавців по черзі. А взагалі, йому хотілося сісти за барабани й добряче відірватися від реальності.
Олегу пощастило більше. Його маршрут пролягав від дому до вокзалу, а звідтіля — прямий до Варшави. Він ще не знав, що це -найгірший автобус, який лише може бути. Крім того, цей транспорт виявиться рожевим. Окрім власних речей, які мав запакувати до автобуса водій, Олег склав пожитки вагітної жіночки і двох пенсіонерів. У салоні двічі мінявся місцями. Людина-допомога, одним словом. А йому дуже хотілося спостерігати і спілкуватися, писати й досліджувати.
Міла вміє уважно слухати і ставити над собою експерименти. Чекаючи на потяг Чернівці — Львів, вона пильно фокусувала слух у пошуках цікавої інформації. Після Львова вона їде до кордону. Пішо переходить його. Тоді — до Перемишля. Звідти — до Жешова електричкою. А вже відтіль — автобусом до Варшави. Та найбільше Міла зараз хотіла переглянути кілька серіалів, сидячи під теплим коциком і попиваючи чайочок.