Адлія сиділа в аеропорту Ташкента. Безтурботно слухала музику, піддериговуючи собі руками. Поруч розмістилося шість великих сумок із речами. Здається, це лякало всіх навколо, крім неї самої. Жоден узбек не може виїхати з дому без казана, велетенського ножа й торби приправ. Адлія летіла до Варшави через Москву. І зараз їй хотілося зготувати смачний плов та відкоркувати пляшечку вина.
Оля — дівчина-усмішка. Коли мама її випроводжала з полтавського вокзалу в напрямку Львова, дівчина сильно хвилювалася. Вона залишає гарну роботу, людей, які їй дуже подобаються, і їде в незвідане. З маленькою-маленькою валізкою і ще меншою сумочкою в руці. Хоч їй і було кепсько, вона трималася. На її обличчі безперервно сяяла усмішка. Наче закликала до веселощів, тепла й літа. Заспокоювала й розслабляла. Оля хотіла того, що вона й так робила завжди, — сміятися.
Сергій — єдиний у світі узбек, який вилетів із дому без казана. В аеропорту Амстердама його не хвилювало нічого, окрім передчуття тривалої розлуки зі своєю дівчиною. Він міцно її обіймав, одночасно дипломатично заспокоюючи. Йому хотілося вже полетіти й уже повернутися. Йому хотілося осісти там і щоби вона прилетіла до нього. А найбільше він думав про нові можливості.
Ці семеро людей, які їхали брати участь у науково-дослідницькій програмі, ще не знали, що їх усіх скерують до Кракова. Де вони ось так вечорами разом сидітимуть, розповідатимуть життєві історії, дискутуватимуть, обговорюватимуть соціальні проблеми і свої наукові дослідження.
Тема манікюру поступово переросла в тему... дружби.
Настрій Олега раптово змінився. Сум?
— Знаєте що? А можливо, ми більше ніколи не побачимося. Ось закінчиться програма. Ми тепло попрощаємося. Можливо, дехто навіть заплаче. Навіть я можу, якщо ніхто не спроможеться, — іронічно сказав Олег. — Ми пообіцяємо тримати контакт у Фейсбуці. Одразу після того, як роз’їдемося, ми активно переписуватимемось у соцмережах. Цікавитимемося тим, хто як добрався. Запитуватимемо, чи все гаразд. Згодом, час від часу, цікавитимемось, як там життя... пізніше вітатимемо лишень на день народження й, у кращому випадку, на Новий рік. А потім контакти раптово згаснуть, наче останні жаринки вогнища, які все ще сподівалися перерости у велике полум’я. Спочатку — одна, потім — інша, а тоді — темрява. І через десяток років ми, можливо, навіть не згадаємо, як нам тут колись було добре, затишно. З яким захопленням слухали одне одного. Обмінювалися нашими особистими історіями, переживаннями. Ставили одне одному провокаційні питання, лише щоби побачити реакцію. Грали на окулеле, вистукували ритми ногами, на ногах і чайних банках. Створювали щось із нічого. Були цілісним, єдиним організмом. Урешті-решт, ми разом готували їсти, наче велика родина. А незабаром усе це зникне. І, що найгірше, ми ж усвідомлюємо — це неминуче. Ну так чомусь є в житті... Скільки було класних випадкових знайомств у потягах? Чи на курортах? Чи ось, під час наукових програм?.. Але чи хтось більше десяти років підтримував стосунки з такими знайомими? Ні!!! — Олег заглибився в себе, водночас позираючи на друзів у пошуках заперечення. Він хотів, аби з ним не погодилися.
— Ти ніби правду кажеш. І я з тобою навіть згоден. Але я вірю, що ти помиляєшся й колись ми зустрінемося, — промовив Макс.
Із виразу обличчя Макса важко було зрозуміти, чи він справді погоджується, чи натякає на щось інше.
— Не зустрінемось. Я згоден із Олегом, — промовила Оля, гучно хіхікнула, а тоді заплакала.
Міла тим часом швидко переводила погляд з одного обличчя на інше. Адлія підняла келих вина й залпом перехилила, а тоді почала насипати собі в тарілку нову порцію плову.
— Ага. У мене так було. Це вже не перша моя програма. Я колись розповідав, як утратив контакт із данцями й нідерландцями? — збентежено промовив Сергій.
— А я ще не була в Узбекистані. І в Молдові. І в Україні лише проїздом була, — задумливо промовила Ніно, поглядаючи на свої поношені гірські черевики, які з нею за п’ять років об’їздили більше світу, ніж середньостатистична людина за все життя.
— А давайте повіримо в диво. І домовимося, хай би що сталося, зустрітися через десять років! — з усмішкою сказала Оля. — Я пропоную купити конверти, по сім кожному. І через десять років зробити мегарозсилку, за місяць до зустрічі. Кожен має отримати шість листів. Сьомий пишемо собі самі й очікуємо на інші від нас. Мені було б цікаво довідатися, що у вас змінилося через такий проміжок часу. Я хочу побачити вас. Можливо, це вже буде сімейна зустріч: із дружинами, чоловіками, дітьми? — усмішка заливала обличчя Олі. — Пообіцяйте мені, що надішлете! Зламаємо стереотип. Посидимо, як зараз. Як же це буде чудово!