Несподівано просто біля неї загальмував величезний позашля-ховик чорного кольору.
Ліна сторожко глянула на автомонстра, на затемнене скло, а в думках уже пропливали обличчя-фотороботи зі служби кримінальних новин.
Двері з боку пасажира відчинилися, і Ліна, на свій подив, побачила за кермом доброзичливого сивенького дідуся з вусами. Такі ще вигулюють своїх такс у парку, чи грають із друзями в шахи, або по телевізору розповідають казки «На добраніч, діти!», або читають лекції в університеті. Та вже точно не роз’їжджають містом за кермом величезного позашляховика, який коштує стільки, що їхніх п’ятсот пенсій забракне, аби такий купити.
— Панянко, бачу, ви добряче змерзли. Сідайте, я вас трішки підвезу! — бадьоро запросив дівчину старенький.
— А звідки ви знаєте, куди я їду і що нам із вами по дорозі? — обережно уточнила Ліна.
Дідусь усміхнувся й відповів запитанням на запитання:
— Студентка іноземної філології?
— А звідки ви?.. — почала було знову дівчина.
— Звідки знаю? Та за стільки років став спостережливим і навчився робити блискучі висновки. То як, сідаєте? Бо в університет запізнимося!
Ліна кілька секунд вагалася, переборюючи в собі якісь перестороги, забобони і страхи.
— А ви точно не маніяк? — перепитала контрольним уточню-вальним.
— Ні, заради Бога!
Ця дідусева репліка прозвучала дуже переконливо, тому Ліна зробила крок уперед і вже за мить мостилася на переднє сидіння. Там лежав великий чорний портфель, тому дівчині довелося трішки його посунути, зрештою, роззирнувшись навколо та не знайшовши місця, де його покласти, Ліна вирішила залишити його в себе на колінах, примостивши наплічник біля ніг.
Автівка газонула що є сили. Рвонула з місця у стилі найпопуляр-ніших американських екшенів, викидаючи з-під коліс бризки мокрого снігу. Здивовано округливши очі, дівчина повернула голову до старенького. Той винувато втягнув голову в плечі й покосився на неї:
— Перепрошую... Ці сучасні монстри з їхніми круїз-контроля-ми та коробками-автомат. Я в онука машину взяв, бо поспішав. Я, узагалі-то, на велосипеді люблю їздити. Але ж не взимку! — хихикнув сивочолий і підморгнув Ліні. — Так і до переломів шиї можна доїздитися! А моя красуня третій місяць у гаражі стоїть, ніяк не можу зрозуміти: карбюратор чи олива тече. Онук каже, що займеться тюнінгом, і тоді вона літатиме, як справжня чайка!
Ліна зачудовано дивилася на свого дивного співрозмовника.
— Хто ви? — поцікавилася.
— Я? Валентин! — бадьоро оголосив дідусь.
— Ви жартуєте? — ошелешено розвернулася до старенького Ліна.
— Чому? Я — Валентин, — гордо озвучив той і додав: — Никифорович.
Ліна кліпнула раз. Ще раз.
— Ви ще прізвища мого не чули! Чекайте, чекайте! — розсміявся дідок.
— Я вже навіть боюся питати, — не відводячи очей від чудернацького дідуся, промовила дівчина.
— Святий.
— Прошу?
Ліні здалося, що вона не те почула.
— Моє прізвище — Святий! Ха-ха-ха! — розсміявся Валентин Никифорович добродушно. — Я ж казав, що ви здивуєтеся.
— Валентин Святий?.. Святий Валентин?! — здивуванню Ліни не було меж.
— І так і так буде правильно! Ще й свято таке сьогодні! Ану ж, загадуйте ваше бажання!
— Ви жартуєте? — ще раз, немов заведена повторила Ліна. — Та я ненавиджу це свято!
— Це ж чому? Що воно вам такого поганого зробило? — поцікавився пан Валентин.
— Нічого. У тому-то й справа, що нічого. Ні хорошого, ні поганого не зробило. Ні-чо-го! — буркнула Ліна та відвернулася до вікна.
Валентин Никифорович крадькома глипнув на дівчину й усміхнувся самими лишень кутиками вуст.
— Дозвольте запитаю?
— Питайте вже, — стенула плечима Ліна.
— Ви вірите в кохання?
Просто дивина якась сьогодні! Ліна сидить у величезному чорному позашляховику поруч із сивочолим старцем, якого звати Святий Валентин, і він запитує в неї про кохання. Якийсь сюр, чесне слово!
— А ви самі вірите? — із викликом запитала у відповідь.
— Вірю! — твердо, не вагаючись, промовив той. — Що, думаєте, такий старий, а ще в казки вірить? — усміхнувся Валентин Никифорович дівчині. — У вас на колінах лежить мій портфель, прошу, відкрийте його, там у боковій кишеньці є лист, — попросив старенький.
Ліна невпевнено глянула спочатку на блискучий чорний портфель, а потім на Валентина Никифоровича.
— Відкривайте, відкривайте, сміливіше! Я вас прошу, у боковій кишеньці, там.