— Якщо раптом хтось матиме якісь запитання, прохання, проблеми або просто був у Варшаві — напишіть мені, — і начеркала на дошці імейл.
— А нормальну адресу можна? — іронічним тоном запитав Микола з Житомира.
— Пхе, нормальну адресу. Ви всі його чули? — звернула увагу групи пані Анна й водночас, задоволено усміхаючись, почала виводити домашню адресу.
Ніхто не хотів іти. Усі мовчки стояли й шукали якогось приводу відстрочити момент, коли за ними зачиняться двері палацу Тиш-кевичів-Потоцьких. Найімовірніше, вони вже ніколи не побачать своєї майже сімдесятирічної подруги, в якої душа шістнадцятирічної юнки, молодої леді. Коли двері все-таки зачинилися, Анна Ма-зурек глибоко вдихнула й чомусь згадала про Піотра Косовського. «От же ж. А я була впевнена, що він таки станцює», — жінка подивилася на плюшевого ведмедя й попрямувала до виходу. У душі була дивна суміш переживання і втрати. «Добре, що ти в мене залишився», — жінка міцно притулила до себе іграшку.
Шосте грудня — день Польського Миколая. Ранок Анни Мазурек почався із дзвінка у двері. її зачіска завжди ідеальна, тому вона, лишень приклавши руку до волосся, швидко пішла відчиняти. На порозі стояв листоноша.
— Пані професорка Мазурек?
— Так, — жінка ствердно кивнула.
— Вам... е-е-е-е... листи вам!
— А чому ви не вкинули їх до скриньки?
— Тут така справа. Вони не влазять.
— Он як. — здивувалася жінка. — Тоді давайте.
Листоноша схилився й подав жінці картонну коробку з-під взуття, в якій лежала добра сотня, а можливо, і більше листів.
— Ось. Вочевидь, у вас багато прихильників!
— Мабуть, — збентежено промовила пані Мазурек і, подякувавши листоноші, внесла листи до вітальні.
«Україна, Україна, Україна, знову Україна, Росія, Грузія, Грузія, Росія, йой.» — жінка порпалася в купі барвистих конвертів різного формату, дивилася на незнайомі марки та до болю знайомі прізвища.
Вона почала відкривати листи й читати їх один за одним, обіймаючи плюшевого ведмедика. Почуття самотності того дня розвіювалось із кожним новим конвертом: «Як добре, що на Землі є ще стільки щирих і небайдужих молодих людей...»
Олександра Орлова. Валансі пише листи
Я відразу зрозуміла, що Він — те, що треба! Ну, хіба що поміркувала кілька місяців, бо вважала Його невдахою, не вартим нашої уваги, але з часом Він переконав мене у відповідності давно створеним мною стандартам.
Однак почати слід із того, що ми з моєю господинею мешкаємо разом уже шість років. Вона симпатична, добра та чуйна, не надто розумна, проте для мене, так чи інак, найкраща, бо — Моя! А ще Вона самотня: окрім мене, у Неї фактично нікого немає в цьому великому місті, де я знаю лише два будинки з п’ятьма під’їздами та їхні околиці, а Вона — набагато більше, бо майже щодня пропадає на добрих десять годин на якійсь міфічній роботі. Вона любить осінь, складати паперових журавликів і читати, — навіть назвала мене Валансі, на честь героїні своєї улюбленої книжки (до речі, я кицька, якщо хтось не зрозумів). Я знаю, що їй, як і мені, часто хочеться обіймів і щоби хтось наливав Їй молоко або якусь гарячу гидоту, на зразок чаю чи кави. Однак ніхто не пригортає її до себе й не приносить смачненького. Це не тому, що Вона не гідна, просто не зустріла нікого підхожого. А от я — зустріла!
Він переїхав до сусіднього будинку півроку тому. Симпатичний, добрий і чуйний, не надто розумний, що типово для людей, і самотній. Тобто просто створений для Неї!
Я помітила Його на одному зі своїх звичних літніх моціонів і стала спостерігати. Він порався з ремонтом, вітався із сусідами та їздив на своєму страшнючому авто, яке одного разу мало не розчавило мене, як комаху. Він також помітив мене й навіть почав вітатися, намагаючись угадати моє ім’я. «Ні, — подумала я, — нічого в тебе з того не вийде, любчику!» — але чомусь потерлася об Його ноги.
Із Його рук часто випадали ключі й пакунки, та й в отих пакунках був самий вегетаріанський непотріб, утім, руки були приємні, теплі, а голос такий, що хотілося муркотіти. І коли одного разу ми зустрілися біля Його під’їзду, а Він раптом дістав із кишені шматочок ковбаски, що припас для мене, я зрозуміла, що Він — те, що треба!
Однак познайомити їх було доволі важко. Вона тікала на роботу рано-вранці, аби повернутися до темряви, бо страшенно її боялася, а Він неспішно сідав за кермо о пів на десяту й повертався іноді досить пізно, тож звести їх у дворі в мене ніяк не виходило. Заманити когось із них у гості до іншого також не склалося: Він за мною просто не йшов, а Вона, замість того щоби забігти услід за своєю кицею до Його під’їзду, схопила мене на руки й, несучи додому, назвала «дурненькою приблудою»! Мене!!! Я ображалася чотири дні.