Маленька ручка висмикнула з окремого стосу листівку й миттєво потягнула її до ротика, аби скуштувати кутик яскравої картонки.
Забираю, усміхаючись. Вона незвичайна, із підписом «Твоя Я». Дістаю інші, вони теж від Насті з Білорусі. Малеча явно зацікавилася можливістю спробувати на смак більше посткардів. Беру Гордіка на руки й намагаюся забрати з рученят конверти, однак не вдається.
Знаходжу найпершу поштівку від моєї білоруски, потім ще одну і ще... Перечитую — не можу відірватись. Як легко й невимушено вона пише, як кожним словом вірить мені, як щиро цікавиться моїм життям, як відверто довіряє свої думки. Так не напишеш у Мережі, не відчуєш настрій за почерком, це зовсім інше. Зовсім. А ми ж навіть ніколи не бачились!
Гордік дістає ще одну листівку, в якій моя Настя вітає мене з народженням сина. А ще — питає про мої плани на осінь. Це остання листівка, на яку я не відповіла. Закрутилася? Забула? Відключилася? Нечемно. Сьогодні ж напишу відповідь.
Починаю писати лист. Подумки. Прибирання ж ніхто не відміняв. Дістаю праску, знімаю білизну.
«Настю, ти не уявляєш, скільки всього сталося зі мною за цей час! Сьогодні ми вперше годували качечок біля озера, яке я раніше бачила мигцем лише дорогою на роботу. А вчора зустріли кумедного білого песика породи самоїд, їх ще називають “найтепліши-ми няньками у світі” за любов до дітей. І це правда!
Не знаю, Настю, хто сказав, що бути мамою нудно? Хто вигадав, що бути вдома погано? Нещодавно освоїла плетіння спицями (моя мама дуже вправно це робила, а от я ніяк не могла знайти часу, аби навчитися). А ти вмієш плести?»
Прасовані речі посортовано, поскладала їх на полички. Узялася за протирання пилу.
«Нарешті я читаю не лише в метро... Виявила в собі художній талант, уявляєш? До того ж ми із подружками раз на місяць улаштовуємо день мистецтва. Відвідуємо музеї, виставки, презентації, май-стер-класи».
Починаю готувати вечерю. Із півторарічною дитиною, якій усе треба бачити й контролювати, не завжди виходять кулінарні шедеври. Мені здається, завдання для учасників шоу «Майстер Шеф» інколи — ніщо, як порівнювати з приготуванням смаколиків із дитиною на руках, під ногами, на столі. Помічник у мене ще той!
«Знаєш, я завжди пишу, коли в нашого «енерджай-зерика» сідають батарейки й він засинає. Цілую його, милуюся. Запах маленької дитини не порівняти із жодним найсолодшим парфумом світу. Потім бажаю солодких снів коханому (він звик, що я сова й пік моєї активності припадає на ніч). Дістаю білі аркуші, підточую олівець, готую каву зі шматочками маршмеллоу. Кава дуже смачна, хотілося б, щоб і ти відчула її аромат. Здається, я тобі це вже писала. Уночі. Лише так мені пишеться...»
День пролетів у роздумах, у спогадах усього, що відбулося з тих пір, коли я стала мамою. Як змінилися ми, змінилося житло, відчуття затишку, якими стали слова молитви, коли просиш не для себе, коли немає потреби ображатися чи тримати зло.
У квартирі смачно пахне, ми з Гордійчиком чекаємо з роботи татка. Хлопченя зустрічає його голосним писком, він ще не знає про «подарунки від зайчика», не знає смаку цукерок, а щиро сумує. Це так зворушливо...
— Знаєш, така дивна листівка тобі прийшла, — усміхається коханий із порогу та виймає з кишені лист.
Знайомий почерк: «Колись я обов’язково скуштую твоєї кави. Твоя Я».
Віоліна Ситнік. Любов змiнює все
Сьогодні Люба дивилася на світ так, наче бачила його вперше. Від тієї краси аж тиснуло в грудях. Про свої почуття хотілося кричати, натомість вона тільки усміхнулася новому дню однією зі своїх найрадісніших усмішок і вискочила на вулицю.
Коричневі ковбойські чобітки весело вистукували бруківкою, а широка циганська спідниця з воланами й пишними складками тихо шурхотіла в унісон, ледь не підмітаючи тротуару. Дівчина крутила головою навсібіч, ніби силуючись закарбувати в пам’яті ці миті, від чого її кучері, такі схожі кольором на тендітні лісові гриби — лисички, сховані в осінньому листі, жваво підстрибували. Сміх рвався з Любиних грудей, та вона, притуливши долоні до вуст, лише беззвучно хихотіла, щоби не викликати здивування в перехожих. Атож, їм же так важко зрозуміти, що життя нам дається лише раз і витрачати його на постійне буркотіння й незадоволення — це звичайнісіньке марнування його.
Від сонечка, яке не по-осінньому припікало, Любі захотілося зірвати з шиї барвистий шалик і розстібнути пару ґудзиків на пальті теплого медового кольору, рясно прикрашеному етнічними орнаментами та аплікаціями. Минаючи модні паби й розкішні ресторани Старого міста, вікна й двері яких у цей час були ще наглухо зачинені, дівчина між двома такими з подивом виявила невеличкий просвіт, де розкинулася тераса крихітної кав’яреньки. Люба різко зупинилася й огляділася: три столики, накриті білосніжними скатертинами, із букетом свіжих квітів на кожному, так і вабили присісти за один із них і скуштувати чогось смачненького. А позаду, просто на стіні, висів дивовижний малюнок величезного кавового дерева, на якому пустувало кілька чорних котів. На вивісці, де зазвичай пишуть, чим особливим може поласувати відвідувач, значилося: «Шукаєте вуличної магії? Тоді вам — до нас!»