Люба неспішно витягла з величезної сумки, прикрашеної кольоровими намистинами, помпонами, плетеними шнурами, тасьмою й бахромою, гаманець, порахувала гроші, вдоволено мугикнула і ступила крок у напрямку, де роздавали вуличну магію.
Тільки-но сіла за столик, перед нею миттю з’явилася офіціантка з бейджиком, на якому було зазначено: «Віра». Люба витягла із сумки потертий блокнот і швидко написала в ньому: «Мені, будь ласка, американо й величезний шматок гарбузового пирога».
Дівчина вмостилася зручніше на стільці, підставила обличчя, рясно вкрите веснянками, сонечку і з задоволенням потягнулася, наче та киця на осонні. У голові роїлося стільки слів і думок, їй так хотілося ними поділитися з людьми, але це вкрай важко зробити, коли ти... німа.
Минуло не так багато часу, як за сусідній столик усівся хлопець. Зробивши замовлення, він спочатку почав щось клацати у своєму телефоні, а потім крадькома спостерігати за красунею офіціанткою. І стільки в його погляді було захоплення! «Підійди до неї! Познайомся!» — хотілося кричати Любі. Натомість вона розгорнула блокнот і почала щось старанно виводити на чистому аркуші. Офіціантка Віра, принісши каву, приязно усміхнулася до дівчини і промовила:
— Пишете листа? Чомусь нині люди так рідко пишуть справжні листи. Усе есемески та імейли... А де ж справжні емоції та почуття? Віртуальність уперто витісняє реальність. Сумно.
У ту мить Люба зрозуміла, як достукатися до людей.
Допивши каву, дівчина підійшла до Віри, яка щось зосереджено записувала, не помічаючи нічого навкруги, ледь торкнулася її руки і простягнула папірець: «Коли я піду, передайте, будь ласка, тому юнакові листа. Щиро дякую!» Люба вийшла на тротуар, ще раз озирнулася й подумала: «Що ж, перевіримо вашу вуличну магію.»
А за півгодини юнак, що сидів неподалік, та офіціантка весело сміялися й домовлялися про перше побачення. А поруч лежав лист, написаний Любою поспіхом та від усього серця:
«Днями отримала листа. Справжнісінького, паперового, із поштовим штемпелем. Довго тримала в руках, розглядаючи його, неначе якусь дивину. Погладжувала пальцями не надто каліграфічно виведені літери. Читала й усміхалася, вдихала запах паперу та чорнил.
І, здавалося б, нічого надзвичайного в цьому нема, але... Ти помітив, як прогрес стрімко змінює наше життя? Так, частіше в кращий бік. Проте разом із тим прогресом із нашого життя йде щось справжнє, істинне...
Ми даруємо квіти та подарунки в соціальних мережах замість того, щоби зробити це насправді.
Ми спілкуємося з рідними та друзями за допомогою електронної пошти та скайпу, забуваючи про справжні звуки їхніх голосів, вирази облич, милі усмішки.
Ми знайомимося в чатах та на різноманітних сайтах замість того, щоби приязно усміхнутися людині, яка нам подобається, простягнути руку і сказати: “Привіт! Познайомимось?Мене звати...”
Ми вносимо неприємних нам осіб у чорні списки, таким чином ігноруючи їх, замість того, щоби виказати їм в очі своє незадоволення.
Ми проводимо час в Інтернеті, бавлячись у різноманітні ігри, замість того, щоби пригорнутися до коханої людини чи провести час із дитиною.
Ми зустрічаємося онлайн, усміхаємося, цілуємося, плачемо смайликами...
Так поволі віртуальне життя витісняє наше реальне. Проте забуваємо ми одне. Те, про що дуже вдало сказав Ян Вишневський: “Інтернет, він не зближує. Це скупчення самотності. Ми нібито разом, але кожен окремо. Ілюзія спілкування, ілюзія дружби, ілюзія життя...”
Я не хочу застрягнути серед ніків та аватарів, серед кґшї-кодів та гігабайтів інформації! Я — жива людина! А ти? Отож я виходжу з-за монітора, усміхаюся тобі, простягаю руку і кажу: “Привіт! Мене звати Люба... Познайомимось?”