Дівчина відклала свої рукавички на панель авто і, обережно клацнувши застібкою, відкрила портфель. Велика кількість паперів, зошитів, кілька книг... Ось і кишенька. Ліна повільно дістала звідти невеличкий світлий конверт — по тому, якими затертими були його кутики, було видно, що конверт брали до рук часто. І перечитували.
— Ось, прошу, — Ліна простягла лист Валентинові Никифоровичу.
— О, дякую, я хочу, аби ви прочитали його.
— Але ж то особисте, ваше, — питально звела брови дівчина.
— Так, утім, я наполягаю. Я хочу, аби ви прочитали. То останній лист від моєї дружини. Вона так любила писати мені листи! А я. Я так любив її! І так несподівано втратив.
Автівка-позашляховик зупинилася на червоне світло. Сивий Валентин Никифорович міцно тримав кермо, а погляд його блукав десь далеко, у минулому. Ліна уважно дивилася на співрозмовника й боялася сполохати його сповідь. Але чоловік мовчав. Тож дівчина обережно відкрила конверт і дістала звідти лист. Відчуття були дивними: їй одночасно було і цікаво, і трішки лячно. Не щодня хтось дозволяє тобі підгледіти, немов крізь шпарину, своє особисте життя. А листи для Ліни завжди були потаємним, глибоко особистим світом, замкненим на великий замок від сторонніх очей. І ось тепер цей дивний дідусь просто так дозволяє їй прочитати. Дозволяє їй зазирнути до його світу. Дівчина схвильовано розгорнула білий аркуш, складений удвоє, і, уважно вдивляючись у красивий жіночий почерк, почала читати:
«Моєму дорогому Лицарю Світла.
Валентине, любий!
Я поклала тобі в бокову кишеньку кілька шоколадних цукерок «Кара-Кум» і цього маленького листа. Нехай твій сьогоднішній день буде легким, продуктивним і з присмаком шоколаду. Мабуть, я таки неправильна дружина, адже я мала б натомість покласти тобі м’ятні льодяники від кашлю — ти сопів цілу ніч, як паротяг, а зранку страшенно бухикав на балконі, — треба тобі кидати оті тютюнові витребеньки! Можливо, ти читатимеш цього листа на перерві, а можливо, перед засіданням кафедри. Я так давно не писала тобі — ти ж знаєш, романтичні листи — моя слабкість! Діти казали, що приїдуть у гості в суботу. Я надумала зготувати індичку з пряними овочами і твій улюблений лимонний пиріг. Завжди тішуся, коли дістаю свою білу скатертину, сервірую стіл не лише на двох нас, а на усіх-усіх. У домі веселий гомін, і ми з тобою тоді такі щасливі! А пам’ятаєш, як ти вперше прийшов до нас додому на вечерю знайомитися з батьками? Де то подівся твій гонор самовпевненого красунчика? Від одного погляду мами в тебе тоді тремтіли коліна! На тобі був зворушливий твідовий піджак і краватка, а я довго вибирала сукенку, дуже хотіла сподобатися тобі того вечора.
Любий мій, ми так і не поїхали в пустелю Кара-Кум, але ми можемо дозволити собі келих червоного вина та кілограм шоколадних цукерок натомість. А ще — у нас чудові діти, і внуки, якими можна тільки пишатися. Мені сьогодні снився тривожний сон, проте я прокинулася поруч із тобою, тож мені відразу стало спокійно. Стільки років, стільки ран-ків разом! Я ностальгую, я надто романтична сьогодні! Будь ласка, купи яблук, як ітимеш додому, завтра зранку спечу духмяну шарлотку нам до чаю. Ця осінь мусить пахнути яблуками, дощами і щастям!
Після обіду здибаюся з Ніною, вона має для мене якісь новини, ми можемо засидітися за келихом хересу й балачками, та я планую встигнути додому вчасно, аби почастувати тебе смачною й гарячою вечерею. Цілую тебе, мій дорогий Валентине!
До зустрічі!
Твоя щаслива й окрилена Я»
Ліна тримала листа обома руками просто перед собою і, коли закінчила читати його, збагнула, що з усіх сил намагається не заплакати. Горло стисло, немов сталевими лещатами, а перед очима почав розпливатися навколишній світ. Валентин Никифорович уважно дивився на дорогу й мовчав. А за якусь мить промовив:
— Вона так і не прийшла додому того вечора. Я приніс яблука, як вона просила. Але вона того вечора так і не повернулася. «Швидка» забрала її просто з вулиці... Мені... я дуже довго не міг прийняти... прийняти той факт, що її більше зі мною немає. Не буде! Цей лист особливий для мене. Щоразу, як перечитую його, мені здається, що це Марія розмовляє зі мною. Немов чую її голос, бадьорий, грайливий! Мені страшенно її бракує.
— Я. — почала було Ліна, але затнулася, — мені дуже шкода.
— Я запитав у вас, чи вірите ви в кохання. Ви мусите в нього вірити! Ви така молода! Ви просто мусите знати, що очікування може бути довгим, але вартим того! Бо коли у ваше життя прийде справжнє кохання, у вас не буде ні сумнівів, ні страхів. Коли прийде ваш час, любов переслідуватиме вас, аж доки поглине повністю! Аж доки ви розчинитеся в цьому почутті. Тільки так можна кохати по-справжньому.