Перед від’їздом нашої команди додому Автор запросив мене зустрічати Новий рік разом із ним і пообіцяв чекати на вокзалі з величезним букетом рожевих троянд. Звісно ж, на пропозицію я охоче погодилася й не знаходила собі місця двадцять найдовших днів до наступного побачення. Як у такому стані я примудрилася скласти всі заліки в інституті — то є загадка не менш цікава, ніж виникнення Стоунхенджа.
Маму я поставила перед фактом перед самісіньким святом. Це було на центральному ринку, де у студентські часи мене традиційно наряджали раз на Ялинку, раз на Великдень. Тоді мені купили шубку, в якій я здавалася собі шикарною феміною, у ній точно можна було б іти заміж. Вона мала форму церковного дзвону. З того дзвону стирчали дві худі ніжки, хутро було невідомого походження, але дівочому щастю моєму не було кінця-краю. Коли мати перераховувала гроші, пролунав знайомий скрегіт — то мої скіли самооцінки зростали з рівня нутрії приблизно до ондатри. Мям-лячи собі під носа щось про кохання, заміжжя та очі-маслини, я відкрила карти й почула у відповідь, що їхати в інше місто до ледь знайомого красеня — це дурня, і треба вірити мамчиному досвіду. Я зітхнула, покивала головою, але вперше в житті рішуче сказала, що мені потрібен свій досвід і я мушу його отримати. Ну... може, і не так уже рішуче, проте мама зрозуміла, що важелі впливу вислизають з її турботливих рук, наче живі карасі.
Що подарувати Авторові на Новий рік, я давно собі намислила, тому завітала до зоорядів. За той час, який ми провели наодинці, він устиг трохи розповісти мені про своє дитинство й ліпшого друга — хом’яка, що був єдиною тваринкою, яку дозволили завести батьки. Тому, звісно ж, я йшла купувати щокастика, який, за моїми міркуваннями, потішив би чоловіка моєї мрії найбільше. Баріна я відшукала доволі швидко. Він поважно дивився на мене крізь скло тераріума й мав багатий комір, за що й отримав своє благородне ім’я.
В останній день року ми з Баріном сіли на останній рейсовий автобус і вирушили назустріч долі. Дві години в дорозі душа моя виривалася з-під нової шуби, а в голові крутилося кіно, в якому красень із букетом троянд біжить прямісінько до мене. Мій пухнастий компаньйон теж не міг усидіти на місці, нарізаючи по банці кола, як то роблять мотоциклісти у бродячому зооцирку.
На вокзалі водій швиденько привітав пасажирів із прийдешнім та чкурнув здавати зміну, а ми з Баріном завмерли на платформі в очікуванні Автора. Народ розбігався по домівках з ялинками, а з трояндами не було нікого. Минуло півгодини, година, ми страшенно змерзли й засумували. Поряд стрибала жирна ворона, яка гордовито на нас зиркала, і в її карканні чулося: «Бу-га-га!» Ледь тримаючи банку під шубою, я знайшла таксофон і набрала домашній номер Автора. Мобільного в ті часи я ще не мала. Такими гаджетами могли похизуватися лише дядьки в золотих ланцюгах чи, знову ж таки, «золота» молодь. Ні до тих, ні до інших я не належала, тому дуже зраділа, коли здибала вкриту памороззю телефонну будку.
Мені відповіла жінка. Я мало не випустила з-за пазухи Баріна, але опанувала себе і зрозуміла, що це, мабуть, мама чи бабуся Автора. Лагідний голос спокійно повідомив, що Сергій удома... і він... відпочиває. Від несподіванки й розчарування я кинула слухавку. Везти мене назад додому вже було нікому. Автобуси розповзлися по ангарах, таксисти ж називали такі фантастичні ціни, що натомість можна було б купити власне невеличке авто. Отож я глибоко вдихнула й набрала номер Автора ще раз. Ледь стримуючи сльози, я сказала жінці, що приїхала здалеку, подітися мені ніде, і попросила назвати їхню адресу.
У таксі я сіла, коли до Нового року залишалося сорок хвилин. Самооцінка-ондатра жваво вигукнула «бувай!», нутрія навіть не попрощалася, і я скотилася до рівня польової миші.
Двері мені відчинила маленька елегантна жіночка у святковому білому костюмі з трояндою на комірці. За іронією долі того дня, це була єдина троянда з обіцяної купи. Побачивши Баріна, вона трохи скривилася, але забрала бідосю до кімнати й ласкаво сказала: «Нічого, звірю, потоваришуємо!» Тоді мені відлягло від серця. Ба-рін потрапив додому. У тій же кімнаті було накрито святковий стіл. На дві персони. А на дивані лежав Автор. З боку могло б здатися, що він зовсім не спав, а відважно душив підступну подушку, ногою відбиваючи атаку ковдри-кілера, проте хропіння нівелювало весь героїзм. Біля дивана стояли дві порожні пляшки з-під червоного шампанського...