Але менше з тим. Хто, на Бога, такий Б.? Лариса взялася гарячково згадувати всіх колишніх однокласників, затим — одногрупни-ків із філологічного факультету. Далі пішли досить сумнівні постаті з компанії брудних, патлатих неформалів, із якими вона замолоду проводила веселенькі дні то в підземному переході з гітарами, то на Десні, вигадуючи щораз більш чудернацький спосіб згаяти години дозвілля.
Згадався Боря-Маза — один із цих найволохатіших металістів. Він був сліпим на одне око внаслідок якоїсь сутички з місцевими скінхедами, а ще — не вельми розважливим. І це м’яко кажучи. Тому навряд чи він спромігся б на такий чуттєвий текст.
Більше, власне, ніхто на літеру Б на думку не спадав.
Лариса відклала листа, підвелася з табуретки й роззирнулася. Монохромна, запилюжена кухня, монохромне, запилюжене життя, де її самоту розбавляли лише три вгодовані кішки, котрих вона колись приперла з вулиці не так через доброту, як для того, аби в її домі був іще бодай хтось живий. Якісь незрозумілі крихти, обгортки від цукерок та інше сміття — скільки ж вона тут не прибирала? Либонь, уже півроку. Та й чи потрібно, адже гостей у неї не буває взагалі.
Серед мотлоху вже третій тиждень мовчав її мобільник. Лариса виконувала роботу винятково через комп’ютер, тож стільниковий не озивався навіть голосами якихось там колег або шефа. Усе її животіння зводилося до екрана, клавіатури, безглуздих текстів на замовлення безперспективних фірмочок-одноденок, а ще — походів двічі на тиждень до крамниці кварталом далі.
«Хай навіть це буде той Боря! — міркувала Лара, принагідно вже вигадуючи, у яку з двох суконь ліпше убратися. — Давно зі мною нічого не діялося, а тут — пригода. Можливо, саме так мені в житті й написано?»
— Добрий день, — проговорила вона в мобільний після того, як через нього ж знайшла номер «України». — У мене на сьогодні заброньовано кімнату. Лариса Бахмутова.
Почулося беземоційне: «Хвильку, будь ласка», — та клацання клавіш. Здавалося, минула вічність, доки адміністраторка заговорила:
— Так, її проплачено на сьогодні та завтра. Бажаєте щось змінити?
— Ні, що ви! — злякалася Лариса. — Нічого не міняйте! Я просто... скажіть, будь ласка. а в цьому номері є ще хтось? Чи. буде, можливо, хтось?.. Якийсь чоловік, наприклад?
Запала лунка мовчанка. Безумовно, питання було щонайменше дивним, адже працівники готелю не мали жоднісінького права пускати казна-кого до не просто заброньованих, а й викуплених номерів.
Осягнувши все мірило дурниці, яку щойно утнула, Лариса ладна була просто тепер завершити виклик, однак зі слухавки сердито забубоніли:
— Якщо ви бажаєте замовити... гм... такі послуги, то ми не надаємо їх! Це незаконно!
— Ні, ви неправильно мене зрозуміли. Я спробую перефразувати, — цього разу іменинниця дуже ретельно добирала слова: — Для мене цей номер зняв мій хлопець. Бачте, у мене сьогодні день народження, тридцять років, і він зробив мені такий подарунок. Хотілося б довідатися, чи він уже на місці, бо я трішки затримуюся на роботі.
— Господи, але ж ви мене й налякали! — полегшено видихнула адміністраторка, трошки помовчала, а потому отямилася: — Ми вітаємо вас із ювілеєм! Щиро бажаємо чудово провести час у нашому готелі. Також для вас діятиме унікальна пропозиція — п’ят-десятивідсоткова знижка на все меню ресторану. А щодо вашого питання, то поки що ніхто не з’являвся.
— Тим ліпше. — замріяно протягла Лариса радше собі, аніж адміністраторці. — Буду впродовж години. Дуже вам дякую.
— Чекаємо на вас! — і слухавка заспівала мелодію кінця розмови: «Ту-у-у, ту-у-у, ту-у-у».
Лариса зметикувала, що мало все не спаскудила: слід частіше спілкуватися з людьми наживо, щоб уникати таких прикрих непорозумінь. Замріюючись у прийдешньому вечорі, вона натхненно попрямувала до ванної — лаштувати красу на лиці й тілі.
То були перші правдиво теплі дні року, проте Чернігів уже дихав весною так несамовито, немов ладен був от-от відкрити купально-морозивний сезон: парки й сквери рясніли численними парочками, які, покинувши неоковирний зимовий одяг удома, спроквола міряли кроком усі можливі й неможливі алейки. Клумби та поки ще не ввімкнені фонтани суцільно обсіла юнь; тулячись одне до одного, мов голуби, молоді люди грали на гітарах, гортали книжки, тицяли пальцями у свої гаджети, розважалися енергетиками та взагалі поводили себе як належить сучасним підліткам. Рівні рядки дерев, звісно, ще не встигли побрунькуватися, проте вже теперечки всім своїм виглядом демонстрували повну бойову готовність зробити це, коли тепленька погода потримається хоча б іще день або два.