— А що ви маєте на сніданок? — поцікавилася Лариса, піднімаючись двома сходинками ближче до каси.
— Можу запропонувати вам кухлик бульйону і грінки з яйцем. Усім нашим гостям смакує, ще й добавки просять.
— Чудово. Зробіть, будь ласка. І ще філіжаночку еспресо.
— Беріть номерок, який сподобався, і присідайте, — жіночка поглядом указала на залізні номери-стійки, що стояли на шинквасі, — а замовлення я вам піднесу десь за хвилинок п’ять-сім.
Лариса обрала столика поближче до великого панорамного вікна, за яким під той час жвавішало місто. Пішоходів, значна частина з яких гарцювала з наплічниками та мапами в руках, побільшало. Чимдалі гучнішали й звуки автівок на дорозі неподалік; Кам’янець-Подільський таки вийшов із нічної коми. Ранок, як відомо, настає завжди, навіть там, куди світлу, здавалося б, зазирати зась.
Жінка так зачудувалася спогляданням рухів надворі, що не звернула уваги на новий напад дзеленчання привхідного дзвіночка — мало хто може в такий час захотіти поснідати, — коли раптом із приємного заціпеніння її вивів знайомий оксамитовий голос.
— Овва! Ларисо, і ти тут?
При вході стояв усміхнений Марко. Усе той самий кейс і ноутбук, те ж чорне пальто.
— Схоже, що на все місто тільки це кафе й працює... Не заперечуватимеш, якщо я зараз зроблю замовлення й підсяду до тебе?
— Звісно ж, ні! — Лариса раділа, як семирічна дівчинка з української глибинки в Діснейленді. — Підсядай... присядай... сідай, безумовно!
Доки Марко спілкувався з касиркою, замовляючи свій сніданок, Лариса ревно його розглядала. Граційні, навіть театральні рухи, досконала виголеність, модельна зачіска — з усього видно, що чоловік звик дбати про себе. Водночас ані в його погляді, ані в манері спілкуватися не проглядалося самозалюбленості, у чому вона впевнилася ще в купе. Скидалося на те, ніби Марко мав такий вигляд не через те, що йому це аж так подобалося, а позаяк мусив повсякчасно перебувати на видноті.
Зробивши таки своє замовлення й отримавши номерок, він підсів до Лариси.
— Порадили взяти бульйон і грінки з яйцем, тож довго собі голову не ламав. А ти що замовляла?
— Те саме, — Лариса зніяковіла без жодної причини. — І ще кави.
— Уяви собі, ці телепні перенесли нараду на наступний тиждень, бо не може приїхати якийсь там кореєць, а без нього все це говоріння було б переливанням із пустого в порожнє. Божилися, що намагалися мене попередити, та я був поза зоною. Виходить, день — під хвіст собаці.
— Знаєш, а може, це на краще? Ти ж сам казав, що не проти від-пусточки. Уважай, сьогодні матимеш вихідний.
— А дійсно, — усміхнувся Марко, — чом би й ні? Вимкну мобільни-ка і трішки погуляю містом, пороздивляюся всі ці красивості. Між іншим, а що ти робиш сьогодні? Нумо гуляти разом?
Ларисі на хвильку відняло мову. «Мені не вчулося? Я справді можу провести день, мандруючи цим прекрасним містом, і поряд буде він?» Утім, увечері на неї чекатиме той Б. Коли вже на те, саме йому слід дякувати за всі ці випадковості, що шматочками пазлу тут і зараз складалися в найпрекраснішу картину на цілому світі, тому не прийти було б неґречно.
— Я маю часу до шостої вечора. Потім. у мене важлива зустріч, -відповіла Лариса, — яку я, на жаль, ніяк не можу відкласти.
— Що ж, — Марко поглянув на дорогий годинник, — до шостої маємо ще дев’ять із копійками годин. Місто невелике. Гадаю, най-
головніше побачити встигнемо, а там — за обставинами. Але зі сніданком краще поквапитися. Ось, до речі, уже його й несуть.
То були найсмачніші в Ларисиному житті грінки з яйцем.
Наступні чотири години Лариса й Марко провели в милуванні Кам’янцем-Подільським, зазираючи навіть до таких місць, де туристи зазвичай не бувають. Фортецю вони залишили наостанок, а тепер просто крокували вуличками й провулочками старої частини міста, весело теревенячи про все на світі: про на дивовижу теплий березень, про те, чи добре отримувати зарплатню в доларах та про інші життєві дрібниці. Згодом перейшли й до більш особистого.
— То чим саме ти займаєшся? — спитала Лариса, коли вони звернули до чергового безлюдного завулку.
— Мій бізнес наразі вельми різнобічний. Починав я із закупівлі різних східних приправ, а тепер займаюся геть усім, що пов’язане з азійською їжею. Нині, бач, наші люди захопилися здоровим харчуванням... Ну, цими специфічними китайськими, японськими, корейськими різновидами рису, різноманітними чаями, зеленою гречкою. Усе це я дістаю безпосередньо через виробника та перепродаю тут, в Україні.
— Невже це така прибуткова справа?
— Не уявляєш навіть яка! — Марко знизав плечима. — Наші люди шукають. як тобі сказати. щось на зразок універсального засобу від усіх хвороб. Хочуть так: попив чайку, поїв рису з водоростями — вуаля, усі зарази самі собою зійшли на пси, і ти знову здоровий! Такого, звісно ж, не буває, але однаково все це завиграшки продається.