На рівних проміжках із поперечки звисало п’ять товстих мотузок із петлями на кінцях, і кожен чоловік став під одну з них. Один німець ішов від чоловіка до чоловіка, надівав на голови петлі й затягував їх на шиях, залишаючи вузли з мотузами за спинами в’язнів.
Зробивши так з усіма, німець відступив назад, почувся гучний звук, наче хтось ударив молотком об щось тверде, дошка, на якій чоловіки стояли, провалилася, і вони всі впали десь на півметра вниз, трохи підскочили, смикаючись угору-вниз і обертаючись в один та інший бік. Голови в усіх дивно перехилилися на один бік, наче вони заздалегідь про таке домовилися.
Як і тоді, коли страчували юдеїв, мене не так шокувало видовище вбивства, як його буденність. Усе сталося так мирно, тихо й без спротиву, що не видавалося правильним.
За хвилину чи дві повішені вгамувались і безвільно повисли на линовках, обертаючись навсібіч, ніби намагаючись краще роздивитися натовп.
Я відчув таку відразу, що не міг дивитися, тож відвернувся, проштовхався крізь натовп і заховався за однією з колон під аркою, що оточували площу, спершись на неї спиною.
Так тривало недовго, бо несподівано я побачив перед собою здивованого батька. Він сердито запитав мене, що я тут роблю. Після мого пояснення він нічого не сказав, просто взяв мене за руку і повів з площі. Натовп уже почав розсіюватися, і ніхто не завадив нам піти.
Пізніше я дізнався, що то повісили не партизан, а цивільних, яких вибрали випадково, а страта була покаранням за те, що партизани вбили німецького вояка.
Ховали живцем?
Постійно снували чутки про людей, похованих живцем. Відкопували труни й виявляли в них ознаки несамовитої боротьби, що вказувало на те, що, коли людей ховали, вони ще були живі: подряпані віка й боки трун, пошматований одяг, щоки в глибоких борознах від нігтів, під нігтями — м’ясо, видряпані очі, відкушені губи, погризені до кісток пальці. Щоб запобігти випадковій помилці, до рота нібито померлого треба було підносити люстерко, і якщо воно запітніє, людина ще жива.
Це впливало на твої сни?
Багато з них повторювалися. Якщо люстерко вкривалося сажею, людина точно була мертва. На величезні чорні галери з чорними вітрилами, що стояли на вершинах пагорбів, піднімалися мерці в чорному, з чорними парасолями й валізами в руках, мерці широко всміхалися й махали, коли галера втопала в землю, як зазвичай осаджується корабель, коли його вперше спускають на воду. Мерці в трунах мчали донизу стрімкими схилами, вкритими мокрою слизькою травою, сміючись і радісно вигукуючи, як діти, що взимку спускаються санками із гори. Кістяки, поклавши руки один одному на плечі, ставали в коло і танцювали запальний гуцульський аркан.
Великодній тиждень?
Мені подобалися всі релігійні обряди — як згадані різдвяні, так і великодні, що складалися зі служби на Воскресіння ще вдосвіта, зустрічі перших сонячних променів словами «Христос воскрес!», які виспівували під життєрадісний святковий передзвін, поцілунків ближнього тричі з повторенням цих слів, а особливо — святкування наступного Поливаного понеділка, коли люди обливали одне одного водою, а ще — Зелених свят, на Трійцю, коли хати зсередини прикрашали гіллям з лискучим молодим зеленим листячком. Але найбільше я любив Великодній тиждень.
Було чудово намагатися поститися разом з батьками з понеділка до суботи, не пити цілий день, їсти лише черствий хліб, варену картоплю і квашену капусту, присмачену кмином і соняшниковою олією, вночі стояти в церкві годинами, слухаючи трагічну історію страстей Христових, яку супроводжував жалобний спів, від четверга чути не церковні дзвони, а стук дерев’яних молоточків по дошках, що висіли на ланцюгах під церковним піддашком. Хлопців заохочували так робити, і я стояв з іншими, чимдуж дубасячи дошку молоточками, які тримав у обох руках, не опускаючи їх, доки ставало сил. Від звуку розходилась дзвінка луна.
Ще були дерев’яні калаталки, що складалися з ручки, шматка дошки у формі кола на однім кінці й маленького молоточка, який стукав по цьому колі, коли було трясти калаталку. Дітлахи бігали з ними цілий день, радісно й уперто торохкаючи й сповнюючи повітря гучним стукотом.
Вразливий звук дерева, що швидко й безнастанно б’є об дерево, проникав місто і все довкілля, три дні нагадуючи всім про справжню суть життя, приховану впродовж усього року за радістю й щоденною метушнею.