Маївки?
Щовечора впродовж травня, доки не сідало сонце, у церкві відправляли служби, присвячені Діві Марії, звані маївками, в яких я дуже любив брати участь. Близько години стоїш у натовпі, переважно серед дітлахів твого віку, поруч — багато однокласників, хором ви співаєте нескінченні наспіви, що славлять Маріїні чесноти. Фраза постійно повторюється, але щоразу в ній з’являється нове слово в тому ж місці. Врешті ти припиняєш думати, робиш це вже автоматично, і ти вже не ти, а невід’ємна частина групи. Стоїш, роззявляючи й закриваючи рота, випускаючи з нього звуковий потік, твої ніздрі лоскоче солодкий запах ладану, а в очах — блакитні скрутні, що ліниво плинуть у тьмяному світлі, що струменіє крізь вікна. Коли служба завершена і ти виходиш надвір, наче прокидаєшся від сну.
А на вулиці вже сутеніло, і хрущі дзижчали навколо в присмерковому повітрі в гущавині зеленого листя, а тільця з жорсткими надкрилами тих, що повзали по землі, хрустіли під ногами, як сухі гілки, коли йдеш хідником.
Дівчата по двоє, по троє або й більшими групами гуляли навкруги, так міцно тримаючись за руки, наче їх могла вкрасти якась темна сила.
Самобичування?
На пагорбі за містом стояла невеличка капличка з товстими мурованими стінами, побіленими вапном, і з розп’яттям на одній зі стін, ми знайшли ту каплицю випадково, граючись після школи, і вона могла вміщати водночас не більше ніж четверо чи п’ятеро осіб. Виглядало, що нею не опікувалися — на вівтарі виднів лише жмуток засушених квітів та недогарки свічок, а підлога була геть укрита різноманітним сміттям. Одержимий тоді релігійним запалом, я переконав друзів її прибрати, і ми приходили туди, коли могли, запалювали свічки, палили сухий бур’ян замість ладану, співали релігійних пісень і бичували себе щосили. Кожен з нас зробив собі батіг — держак і жмуток товстих мотузок із вузлами на кінцях, — ми скидали куртки й сорочки та били себе по спині, коли співали.
Дивовижне відчуття очищення охоплювало мене опісля, таке, уявляю, відчувала б порожня кімната, залита сонячним світлом, із навстіж відчиненими вікнами, якби могла щось відчувати. Я хотів і далі нескінченно повторювати ці вправи, але один за одним мої друзі втратили до цього смак і більше не приходили, і врешті-решт я й сам це покинув. Бичувати себе на самоті не було те саме, що з іншими.
Ти ходив уві сні?
Ще одною була всіма повторювана історія про людей, які ходять уві сні в місячному сяйві.
Якщо вийти ясної місячної ночі й піти містом, бачитимеш усюди людські постаті, переважно жіночі, які, обережно балансуючи, ідуть гребенями дахів, витягнувши вперед руки, не згинаючи ніг. Їхні очі й обличчя порожні, вони не усвідомлюють, що роблять, і якщо їх покликати або якось розбудити, вони впадуть і, можливо, розіб’ються. Вважали, що вони хотіли потрапити на місяць, йдучи по доріжках світла, як по дорозі.
У місті була одна жінка, дружина видатного лікаря, яка, казали, ходила уві сні, і через це дехто її цурався, ніби в неї була заразлива хвороба чи вона скоїла якийсь непростимий злочин. Якось та жінка ходила з перев’язаною головою, і пішов поголос, що вона розбила голову, коли її розбудили під час ходіння уві сні. Часами я зустрічав її на вулиці, бліду й похмуру, і тримався тоді осторонь, щоб не заразитися.
Однієї ночі я прокинувся від того, що тато тряс мене, коли я намагався відчинити вікно в нашій спальні, залитій білим сяйвом, що струменіло крізь скло. Місячне світло сягнуло мого ліжка, змусивши мене встати, і, не усвідомлюючи того, я спробував вилізти надвір. Однак вставши, я розбудив батьків, і тато, побачивши, що я роблю, вискочив з ліжка та вчасно мене схопив.
Не знаю, що я зробив би, якби спромігся вибратися надвір, але пам’ятаю, що бачив поле за бабиним садком, біле від місячного сяйва. Над полем здіймалася величезна піраміда світла, і, ймовірно, я планував видертися тою пірамідою до самого місяця.
Попри переляк через те, що сталося, я водночас у глибині душі пишався собою. Я завжди прагнув бути відмінним від інших, і то був доказ, що я таким і був.
Пан Атрамент?
Пан Атрамент був фотограф, бабин знайомий, і його добре пізнав я сам. Він мав багато книжок і дозволяв мені роздивлятись їх і брати додому.
Він жив сам у хаті неподалік від бабиної зі своєю великою чорною сучкою, яку кликали Камера Обскура, або просто Обскура. Вона була стара й лагідна, переважно спала, витягнувшись на підлозі, майже злившись із нею, як калюжа води. Влітку вона полюбляла спати надворі, під кущами аґрусу, що тягнулися довгим живоплотом біля стіни хати. Я любив аґрус і наїдався ним досхочу, коли відвідував пана Атрамента, та він ним не опікувався і не збирав, тож перезрілі плоди просто падали на землю, утворюючи великі мутно-жовті калюжі. Однак Обскурі вони чомусь подобалися — вона обирала найбільшу, зручно в ній умощувалась і засинала. Якщо було покликати її в цей час, вона поблажливо розплющувала великі сумні очі з широким білим ободом навколо райдужної оболонки, дивилася на тебе секунду-дві, і знову їх заплющувала, поринаючи назад у свою розкішну старечу дрімоту.