Ми будували маленькі вітрильники з дощечок, висвердлювали дірки й устромляли туди палички як щогли, кріпили до них клапті паперу або тканини як вітрила й пускали їх на спокійніших відрізках річки. Одного разу для нас з Аскольдом зробили в майстерні човен з листового заліза, але він виявився заважкий і не поплив.
Та найкращими були човни, які ми іноді могли придбати в місті: з крихітним паровим котлом, куди наливали воду, й мембраною з фольги зверху. Запалюєш невеличкий недогарок свічки й встановлюєш під котлом, і коли вода закипає, мембрана починає вібрувати і пара пихкає з двох маленьких труб під човном, штовхаючи його вперед. Біда в тому, що мембрани тріскали скоро і їх не можна було полагодити. А невдовзі тих човнів уже не продавали.
Чи були інші ігри?
На подвір’ї електростанції лежали чималі залізні цистерни для зберігання мазуту, які закопують у землю. Вони мали великі круглі отвори зверху, а тому скидалися на підводні човни. Забравшись туди, ми вдавали, що ми підводники. Та незабаром нам заборонили туди лізти через небезпеку зазнати ушкодження.
Пригадую, що останнього року, коли ми там гралися, вочевидь, на пропозицію когось обізнанішого за інших у плані сексуальних стосунків, коло річки ми зробили з глини пагорбок, згладили його водою, зробили дірку і почергово пробували встромити туди свої маненькі пісюнчики. Ми начебто мали отримати від того насолоду. Однак насолоди ніхто не дочекався, тому ми більше того не повторювали.
А Вечір?
Вечір був надто мілкий для плавання і ставав у пригоді, коли я ходив до школи. Там я іноді грався з друзями, особливо з Аскольдом, але переважно сам. Річка протікала неподалік від хати, тож я міг усе облишити й за мить бути вдома. Не менше, ніж гратися з іншими, я полюбляв бути на самоті.
Великі старі верби росли вздовж одного з його берегів, схилившись над водою; я видирався на своє улюблене дерево, що схилялося найдальше, спостерігав, як унизу піді мною у невідоме тече вода, і мріяв.
Я уявляв, що, як води струмка, що протікав крізь парк у дворі граб’ї Кароля, де ми жили, коли я був маленьким, сягають берега по другий бік океану, так ті, які я бачив даної миті, дістаються середземноморського узбережжя — Греції, Італії, Іспанії, а також Північної й Південної Африки, обох Америк, Індії, Китаю, Японії. Я вдихав солоне повітря морів, які перетинали води, відчував на обличчі пекуче тропічне сонце, яке зігрівало їх, чув різкі звуки чужих мов поблизу і бачив барвистий одяг і екзотичні риси облич тубільців, які віддзеркалювали води в портах, куди вони доплинули.
Моєю найулюбленішою порою року була осінь, коли верби скидали листя. Довгасте й вузьке, високо закручене з обох кінців, яскраво-жовте, воно, пливучи за течією, скидалося на позолочені венеційські гондоли. Я уявляв себе на венеційському каналі в одній із гондол, якою стернує гондольєр, відштовхуючись великим веслом, і везе він мене в якесь цікаве місце. Або я сам гондольєр, стою позаду і змахую веслом, везучи прекрасну дівчину кудись, куди їй потрібно. Я міг би також стояти біля вікна палаццо, нишком визираючи з-за важкої оксамитової портьєри кольору зеленого моху на гондолу, в якій пливе чарівна пані. Я таємно кохаю її, і вона, можливо, кохає мене.
Уявляти мені так само подобалося, як читати книжки, і ніколи не набридало.
Пані Афродита?
Пані Афродита була моєю вчителькою. Також вона була дружиною іншого міського лікаря і знала обох моїх батьків. Іноді я бачив, як між лекціями вони спілкувались у коридорі з мамою або татом, коли він приходив до школи в справах. Вона була неймовірно вродлива, мені здавалося, найврод-ливіша жінка з усіх мною бачених, і я був закоханий у неї до глибини душі. Коли вона всміхалася до мене або хвалила, що бувало доволі часто, я майже непритомнів і оговтувався лише за деякий час. Під час навчання я не зводив з неї очей, а поза школою постійно думав про неї.