Вони жили в хаті з великим садом, оточеним залізною огорожею, на березі Наталки біля мосту, поблизу центру міста, і я, одержимий жагою побачити її після школи, у неділю або на свята іноді приходив і стояв на мосту, спершись на поруччя, прикипівши очима до саду, сподіваючись, що вона вийде й гулятиме з собакою або своєю донькою-підліткою і я її побачу. Таке ставалося вряди-годи, і я дозволяв своїй свідомості просякнути образами того, як вона рухається і щось робить. Коли вона заходила в дім, я, втихомирений, повертався додому.
Одного дня, здається, посеред тижня, після школи, коли я стояв на мосту обличчям до її хати й палко благав, щоб вона вийшла, відчув, як дві м’які долоні прикрили мої очі ззаду, і мелодійний голос запитав: «Здогадайся хто?»
Я не впізнав її голосу й навіть не усвідомив, що голос жіночий, але інстинктивно відчув, що то вона, і, злякавшись, закляк, не в змозі вимовити ані слова.
Сміючись і допомагаючи мені обернутися, пані Афродита сказала, що то вона, моя вчителька, і додала, що здивована, що я її не впізнав.
А потім, оскільки я й далі стояв безмовний, вона взяла в долоні мою голову, і, відхиливши її назад, схилилась, і подивилася мені просто в очі. Зблизька її очі скидалися на два велетенські діаманти, які виблискували з-під довгих вій.
Вона сказала, що в мене чудові очі, такі, як у тата, а потім нахилилася ще трохи й поцілувала їх.
Я не пам’ятаю, що було далі, але ми ніколи не згадували про цей випадок, наче він цілковито стерся з пам’яті, і наші стосунки лишилися такими ж, як і завжди, що мене влаштовувало.
Тета Еда і вуйко Ґенко?
Тета Еда (Едита) і вуйко Ґенко (Евген) були мамині кузени, тож насправді вони мені не були тетою і вуйком, але ми їх так звали. Тета Еда жила в центрі міста неподалік від головної площі, на третьому поверсі, у помешканні з просторими високими кімнатами з грубами, обкладеними кахлем, вищими та кращими за бабині, а одна з кімнат мала балкон. Щоб туди дістатися, я мусив видертися в темряві смердючими рипливими сходами. Ті сходи я ненавидів, але любив бувати у тети, по-перше, через балкон, де було приємно стояти й споглядати вулицю під ногами, а ще тому, що там мене частували цукерками, а взимку — великими кисло-солодкими яблуками з грубою золотавою шкіркою, що звалися ренетами і які викладали по краях груб, щоб вони краще дозріли.
Тета Еда жила з двома служницями, але її брат Ґенко, який так ніколи й не одружився, чомусь часто в неї ночував, попри те, що мав власне помешкання в поліційному управлінні, де працював. Він мав високий чин, але чогось зрідка вдягав однострій і зазвичай ходив у цивільному.
Тета Еда була заміжня, і її з чоловіком арештували росіяни й з багатьма іншими людьми кинули до в’язниці в сусідньому місті. Це сталося незадовго перед тим, як росіян прогнали німці. Один за одним людей забирали на допити, і вони вже не поверталися. Ніхто не знав, що з ними сталося, але припускали, що їх або стратили, або відправили до російських таборів. Чоловік тети Еди був одним з тих, хто не повернувся.
Одного дня, очікуючи на допит, тета Еда знайшла шматок пальця з нігтем у зупі чи гуляші, який дали в’язням. Зазвичай їх годували погано, але час від часу в страві з’являлося м’ясо, і всі нетерпляче його очікували. Скидалося на те, що страви готували з плоті вбитих людей.
За кілька днів по тому росіяни втекли і німці захопили місто, що врятувало тету від загибелі. Тіло її чоловіка пізніше знайшли в спільній могилі. Воно було неушкоджене, але іншим тілам бракувало кінцівок. Росіяни справді годували в’язнів людською плоттю.
Тета Еда, як і дружина лікаря, що ходила уві сні, була похмура й бліда, і я приписував це тому факту, що їй довелося їсти людське м’ясо. Хоч я полюбляв її відвідувати, але до смерті боявся, що вона мене торкнеться. Вона їла людське м’ясо і заразилася хворобою, яку я не хотів підчепити.
Під час польської окупації вуйко Ґенко був у підпіллі, брав участь в антиурядових заходах, сидів у в’язниці, і його катували в різний спосіб. Казали, що змушували його пити гноївку. А ще били планкою з цвяхом на кінці, пробили йому череп і пошкодили мозок. На потилиці він мав чималу, подібну на м’яз ґулю і ходив, схиливши голову вперед і повернувши її набік, як бик, що атакує. Він також міг раптово спалахнути незрозумілим гнівом, і позаочі його кликали нарваним. Казали, що то були наслідки тортур, яких він зазнав.
Порожні хати?
Коли було йти містом, тут і там можна було помітити порожні хати. Вони належали юдеям, і в них поки ніхто не оселився.