Я повернувся додому, сп’янілий від побаченого, марив цим усю ніч, а наступного дня, коли прокинувся, почав докучати мамі, щоб вона повела мене на той фільм ще раз. Показ був у суботу, а наступний — в неділю.
Як із цирком і карликовим слоненям кілька років тому, після короткого вагання вона зглянулася наді мною, і ми знову пішли в кіно. Нора відмовилася від запрошення. Вона мала своє піаніно і подруг.
Я насолоджувався фільмом так само, як і напередодні, коли не більше, але посеред показу мамі стало зле, і вона вирішила піти. Я розривався між бажанням залишитись і потребою піти, але зрештою вибір зробили за мене. Мама знепритомніла у фойє, і її забрала до лікарні карета швидкої, а мене відправили додому.
Операція?
Мама повернулася з лікарні наступного дня, але їй не покращало, і вона не пішла на роботу, бо щодня почувалася дедалі гірше і за кілька тижнів знову потрапила до лікарні, де їй зробили операцію.
Операція була складною, мама залишалась у лікарні майже місяць і, коли повернулася, відразу лягла в ліжко.
Моє ліжко винесли з кімнати, де я спав, і поставили у вітальні, а інше, вузьке й високе, як у лікарні, занесли й встановили на місці мого, і відтоді мама лежала на ньому.
Вона майже не підводилася, а коли все ж вставала, ходила, тримаючись за щось і соваючи ногами, і невдовзі знову поверталася до ліжка. Коли вона підводилася, ніколи не вдягала звичного одягу, лише запинала халат і встромляла ноги в капці, бо так було легше.
Їла вона дуже мало і втрачала вагу, щодня стаючи дедалі блідішою. Натоді вже настало літо, погода теплішала, і здавалося, що її хвороба й блідість, посилюючись паралельно з підвищенням температури, були частиною літа.
Який вона мала вигляд?
Спочатку вона ставала блідішою, але згодом почала жовтіти, наче старий папір. Вона скидалася на єгипетську мумію, одну з тих, світлини яких я бачив у книжках. Її руки та ноги стали тонкими патиками зі схожими на пухлини ґулями на місці суглобів. Шия була жмутком сухожиль, запханим у велику посудину черепа, що нагадував перевернутий казанок, порожній всередині. Волосся стало прямим, і його кінчики стирчали, ніби потерта солома. Воно втратило блиск і позлипалося, бо вона не мила голову. Ніс її вигнувся, ніби дзьоб хижого птаха. Вилиці, здавалося, полізли вгору до очей, наче намагаючись зайняти їхнє місце. Очі ж випиналися під повіками, ніби вилиці справді їх випхали на поверхню. Вони були величезні.
Вони скидалися на кінці кісток, встромлені в очні ями, що стирчали назовні. Здавалося, що вони набрали ваги, в той час як решта тіла її втратила. Зуби її теж, здавалося, побільшали, чи, може, їх стало більше в роті. Часом, коли вона відкривала рот, здавалося, що він повен зубів, наче хтось закинув туди жменю їх і там залишив. Іноді здавалося, що всі вони перемішані. А іноді — що вона всміхається, коли відкриває рота, щоби щось сказати, тому що зубів було так багато і вони були такі великі. А ще через усі ці зміни часом видавалося, ніби вона помолодшала. Тоді вона скидалася на п’ятого члена нашої родини — власну доньку, молодшу за нас із Норою.
Кімната?
Кімната смерділа, як юдейська хата, куди ми з Аскольдом залізли, або навіть гірше — як рот людини, що не чистила зранку зуби або в якої завжди тхне з рота. Причинами смороду було її тіло й не завжди повністю випорожнений нічний горщик. Щоб перебувати в кімнаті, доводилося відчиняти вікно.
Як вона їла?
Як я зазначав, вона їла мало, тож намагалися знайти щось, що їй смакувало б. Були це речі, які було дуже важко дістати: помаранчі, виноград, кавун і навіть вино. Пригадую пляшку французького рожевого ігристого вина, яке, гадаю, спромігся вислати тато. Але вона їх ледь торкалася і відкладала, кажучи, що з’їсть пізніше, чого ніколи не робила. Вона ковтнула лише кілька ковтків того французького вина, і трішки рідини витекло з куточка її вуст, залишивши слід, схожий на бліду смужку сирого м’яса, таку тонку, аж прозору, і ледь-ледь пожовану.
Коли я був із нею, вона часами намагалася змусити мене з’їсти залишене, від чого мені ставало недобре. Пам’ятаю скибку кавуна, темно-зелену назовні, з тонким кільцем білого ближче до середини, а ще ближче — з великим шматом рожевого, що поступово червонішав, набуваючи вкінці гарячо-червоної, як жар, барви. Вона кілька разів відкусила з нього й залишила решту на тарілці на столі біля ліжка, попросивши мене доїсти. Я неохоче й обережно взяв і відкусив шматочок, але м’якуш був слизький, наче в слині, і я ледь не виблював, поки намагався проковтнути.