— Так! — вигукнув Суніта й засовався з кріслі, вмощуючись зручніше. — Отже, я зупинився на тому, що Юрата Барвіт лишився на Сніжані. Іще десь так з місяць жінки дарували його своєю увагою, але потім ажіотаж упав, і Юрата залишився наодинці зі своїм натхненням. Я гадаю, що якраз це і штовхнуло його на подібне дослідження. Саме тоді Друа провадив якийсь тонкий експеримент і зажадав від Ради накласти вето на Д-зв’язок, тому що збурення, що виникали при проколюванні простору Д-посилкою, заважали йому. Добро він одержав, і настали три місяці Великого сніжанського мовчання.
— По-моєму, йшлося про анекдоти, — перервав його Ярек.
— Саме до цього я й веду. Отже, як я вже казав, настало Велике сніжанське мовчання, яке для наміченого Юратою дослідження виявилось дуже доречним. Він виходив із того, що анекдоти знають усі, але ніхто не знає їхніх авторів. Населення на Сніжані в той час було невелике, тисяч п’ять, такий собі замкнений світ, на три місяці відірваний від Всесвіту. І в цьому замкненому світі з’явилися нові анекдоти. Заінтригований цією народною творчістю, Юрата взявся за пошуки таємничих авторів і почав методичне опитування: хто, від кого і коли почув новий анекдот. Спочатку ланцюжок його досліджень закінчувався екіпажем останнього транспорту або Д-зв’язковими, що посилались на розмови з іншими позапланетними станціями. Однак чим більше часу минало з моменту відбуття транспорту зі Сніжани й останнього сеансу зв’язку, тим частіше ланцюжок почав замикатися сам на себе. Причому — і це Юрату дещо збентежило — ланцюжок іноді замикався на ньому самому. Тоді Барвіт припинив будь-яке посередництво в передачі анекдотів, і тут сталося неймовірне: ступінь замикання ланцюжка на ньому зріс майже до ста процентів, а з датами почало таке коїтися, що він у відчаї мусив кинути свої опитування. На щастя, саме тоді на Сніжану прибув транспорт, і Юрата поспіхом на ньому ретирувався, як він сам казав, поки ще не з’їхав з глузду.
— Ну, а мораль? — поцікавився Ярек, мигцем глянув на екран і осікся. Не екрані заднього огляду виднівся повільно віддаляючись за обрій, сферичний дах бази. — Так скільки по розрахунках у вас до бази? — швидко запитав він у Ноалі.
— Біля одинадцяти тисяч.
— А пройшли?
— Майже дев’ять.
— Добре вирахувано, — крізь зуби процідив Ярек, різко повернувся разом із кріслом і поклав «махаон» у крутий віраж.
— Що ти робиш?! — тільки й устиг вигукнути Суніта, як його викинуло з крісла, і протилежна стінка рубки, м’яко замортизувавши, прийняла його на себе.
— Що роблю? — перепитав Ярек і увімкнув панорамний огляд. — Не хочу дати привід для чергового анекдоту. Поглянь ліворуч.
«Махаон», стрімко нахилившись, розвертався, і з лівого борту з’явилося зображення бази.
— Не знаю, як ти, — прогугнявив Суніта, стежачи за переміщенням бази, — а я вже, здається, дав такий привід. Це ж треба, в абсолютно м’якій кабіні примудритись роз’юшити собі носа!
— Як же це ти? — співчутливо запитав Ноалі.
— Дуже просто: власним коліном. Луснула перетинка дверей побутового відсіку, і звідти вискочило троє напівголих людей.
— Що скоїлось? — прогудів Минда. — Приїхали? Ноалі несхвально поглянув на них.
— Одягніться. Нас зустрічають.
Вони бачили, що біля купола бази стоїть група людей і махає їм руками. Шрша вахта перезирнулась між собою і весело розсміялась. Ляскаючи один одного по спинах, вони полізли назад у побутовий відсік. Гарвен, який ішов останнім, оглянувся і побачив Суніту, що сидів долі.
— Що це з тобою? — здивувався він.
— Це в мене від надлишку почуттів, — прогугнявив Суніта, затискаючи носа пальцями. — Розумієш, різні люди по-різному виявляють свій захват. Одні, наприклад, вистрибують голяка, а інші віддають перевагу роз’юшеному носові.
— Може, допомогти?
— Дякую. Я вже. Гарвен пирхнув.
— Бажаю тобі успіху в твоєму починанні, - мовив він, зарощуючи за собою перетинку дверей. — Голову назад відкинь!
Ярек посадив «махаона» метрів за сто від людей, що стояли на снігу. Ззаду, приблизно з тим же інтервалом, м’яко приземлились безпілотні «махаони».
— Піди вмийся, — сказав Ноалі Суніті, розкриваючи ліхтар «махаона». — А то й справді потім про тебе ходитимуть анекдоти.
З усіх боків до «махаонів» бігли люди. Ноалі зістрибнув на сніг, слідом за ним — Ярек. Вони зупинилися, чекаючи людей, що бігли до них.
Ярек задоволено поплескав долонею по борту «махаона». Величезні крила, слабко вібруючи, повільно опускалися. Гарна машина, йому стало раптом шкода її Усі біомашини були приречені. Якщо Шренінг, звісно, не знайде можливість акватрансформації їхніх біосистем.
Першим до них підбіг високий чоловік із засмаглим, зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, одягнений у блакитний біотратовий комбінезон.
— Нарешті! — засапавшись, видихнув він. — Сидимо понад тиждень без зв’язку… Що там у вас скоїлось?
Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.
— Що-небудь серйозне?
— Так, — нарешті глухо промовив він — Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. - 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. — Це означає, - продовжив він, — що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води…
Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.
— Пробачте, — перервав він, — це все?
Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.
— Так, усе.
— Вчора вранці ми відправили в академмістечко «стрибунець». Ви не зустрілись із ним?
— Ні, - обличчя Ноалі спохмурніло. — Яреку, — попросив він, — перевір-но аерозйомку.
Ярек мовчки кивнув і поліз у «махаон». Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.
Під «махаоном» повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув «стрибунець» і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А «махаон», байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в «стрибунця».
— Та-ак, — повільно проказав хтось позаду.
Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.
— Вахта була важкою? — спитав він.
Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.
— Їх треба забрати.
— Заберемо, — насилу видушив із себе Ярек. — Розвантажимось, і я полечу.
7
Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг… Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, — такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.
Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду — глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко — насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер — як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було…