Сажин, Сажин… Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.
На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі — з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), — а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.
— Ой! — вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. — Навіщо ти так… — мовила докірливо.
Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.
— Одягайся, — сказав він і почав одягати светр без рукава.
Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.
— А взуття ми поділимо, — сказав він. — Тобі — унти, а мені- вовняні шкарпетки… Ти чому не вдягаєшся?
Дівчина сумно похитала головою.
— Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. — Вона обгорнула ноги светром Павла.
Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище.
— Взуйся, — несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.
Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, — єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:
— Спасибі…
— Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.
— Ні, — похитала вона головою, — мені чомусь не хочеться.
Павло допив сік і налив у тубу з каністри.
— Випий, — запропонував. — Це добре зігріває.
Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.
— Хіба це можна пити? — мовила злякано.
— Навіть треба, — підбадьорив її Павло. — Пий.
— Ні, - рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.
— Ой! — злякано вигукнула Квіта.
Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.
— Ось так, — сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.
— Ні, - знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.
Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:
— Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох…
Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.
— Нічого, — намагався підбадьорити її, — найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.
Дівчина лише похитала головою.
Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.
— Зима, — зітхнула.
І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.
— Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!
Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.
— Радість ти моя, — тихо сказала. — Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?
Сажин лише тепер почав дещо розуміти.
Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.
— Ну от і все, — вимовила дівчина холодними неслухняними губами. — Скоро тут усе замете…
Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.
— Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище…
— Не треба, — зупинила вона його. — Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.
Павло хотів було встати, але вона його втримала.
— Спасибі тобі…
— За що?
— За крапельку весни… Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.
Дівчина раптом зблідла і заплющила очі.
— Ти тільки не бійся, це не буде страшно…
Сажин ошелешено дивився на неї.
— Я просто піду… І все. Спасибі тобі…
Він хотів щось сказати і затнувся. Дівчина повільно танула в нього в руках. Вона ставала все прозорішою і прозорішою, поки не зникла зовсім. Павло обережно торкнувся рукою землі, де щойно сиділа дівчина. Квітка знову згорнула пелюстки і низько похилилася. Кущик в’янув просто на очах.
— Павле! Павле! — Юсіка немилосердно трусила Сажина за вилоги комбінезона.
Він лише стогнав, але не приходив до тями. Тоді вона з останніх сил почала бити його по щоках. Нарешті він розплющив очі.
— Квіто… — простогнав.
Юсіка знесилено опустилася на теплий сніг.
— Що сталося? — спитав Павло і побачив зорі.
Бездонне, чорне небо всіяне міліардами зірок.
— Зірки… — не вірячи своїм очам, прошепотів він. — Зірки!
— Поглянь туди, — показала рукою Юсіка.
На обрії нічними вогнями сяяло місто. До цього часу воно ховалося в неймовірній дисперсії світла, а зараз відкрилось у всій своїй красі.
— Дійшли… — прошепотів Сажин.
Він насилу підвівся й допоміг устати Юсіці. З його кишені вислизнула золота ботанізирка і, вдарившись об наст, розкрилася, але вони не помітили цього. Похитуючись, підтримуючи одне одного, вони йшли до міста.
Щастя переповнювало Сажина. Все довкола теж стало прекрасним і промінилося щастям. Павло сам не помітив, як почав декламувати:
Сажин читав один із нових віршів Юрати Барвіта, читав на повен голос — звідки й звуки бралися в пересохлому горлі, а Юсіка, змучено всміхаючись, дивилась на нього сяючими очима.
Вони йшли до міста, а на снігу залишився розкритий золотий квадрат, схожий на старовинний портсигар, Легкий вітерець лизнув його сніжним язиком, вихопив з нього якісь почорнілі зів’ялі пелюстки і поніс їх у пустелю.