— А по-твоєму, навіщо ти можеш знадобитися координаторові робіт?
Торстайн зробив великі очі.
— Так Рада все-таки призначила тебе координатором? Не заздрю…
— Я теж.
— Тебе ще ніхто не посилав кудись подалі, щоб не заважав працювати?
Кратов зітхнув.
— І не одноразово. Тільки у м’якшій формі.
— А чого ти хотів би? Так і мусить бути. Кожній людині неприємно, коли втручаються в її роботу. Особливо, якщо той, хто втручається, знає цю роботу тільки в загальних рисах, а звітувати вимагає по всій формі, та ще й підганяє. Ось і мене ти зараз почнеш мучити: що зроблено, в якому обсязі і чи можна прискорити. Ну, скажу я тобі, що перша черга стане до ладу через три дні, а весь комплекс — через три тижні. А ти мені що? Майже в директивному порядку запропонуєш скоротити строки. Скажімо, два дні і тиждень. І в мене це, звісно, викличе роздратування. Тому що будівництво йде в якнайшвидшому темпі, техніка в повному розумінні працює на знос, і прискорити роботи я ніяк не можу.
Кратов скривився, як від зубного болю.
— Давай обійдемося без психоаналізу моєї діяльності. Торстайн розреготався.
— От-от. Приблизно те ж саме думають і твої підлеглі.
— Та-ак… — розвів руками Кратов. — Підколов ти мене все-таки!
І в цю мить інформатор запульсував багряним вогником термінового виклику.
— Вибач, — стрепенувся Кратов. — Ми з тобою ще продовжимо розмову.
Торстайн негайно відключився, а на його місці відразу ж з’явився Ретдіс. Він був украй схвильований, руде волосся скуйовджене.
— Є зв’язок?! — нетерпляче вигукнув Кратов.
— Так!
— Яким чином?
— Світловими спалахами. Ми помітили їх, коли «Шпігель» проходив над академмістечком.
Неймовірний тягар упав з плечей Кратова. Є зв’язок! І як просто! Але вісім днів…
— Що вони передають? Ретдіс розгублено закліпав.
— Ми ще не розшифрували. Я відразу до вас…
— Добре. Тільки-но розшифруєте — доповісте мені. Коли встановите двосторонній зв’язок, передасте такий наказ, фіксуйте: «Начальнику астрофізичної орбітальної станції „Шпігель“ Гржецу Сільверу. Наказ. Терміново демонтуйте всю наукову апаратуру і звільніть від неї приміщення станції. Всі системи життєзабезпечення переведіть на оборотні цикли. В першу чергу — баланс води. Персоналу станції підготуватись до евакуації. До надходження відповідного наказу категорично забороняється використовувати шлюпку. Директор академмістечка ЦКД (філіал) на Сніжані Алек Кратов». Кінець.
— Тепер передамо, — з полегшенням сказав Ретдіс, вимкнув фіксатор і сховав його до кишені.
— У них, звичайно, виникнуть питання з приводу наказу, — продовжував Кратов. — Я сподіваюсь, ви самі зможете надати їм потрібну інформацію. У скрутних випадках звертайтесь прямо до мене. Про результати зв’язку доповісте на Раді.
— Добре. У вас все?
— Все. Успіху вам.
— Спасибі, - подякував Ретдіс і відключився.
Кратов дозволив собі розслабитись. Зі «Шпігелем», здається, все владналося. Тепер залишились дрібниці. Кілька хвилин він полежав у кріслі із виглядом абсолютно задоволеної людини, а потім викликав Торстайна.
— Ти вибач, що нас перервали, — мовив Кратов, коли Торстайн знову з’явився у нього в кабінеті. — Продовжимо нашу розмову…
6
Ярек Томановський прокинувся від неприємного відчуття у животі. Все навкруги хиталося, боліла голова, нудило. В першу мить навіть не міг зрозуміти, де знаходиться. Потім згадав. Долаючи запаморочення, він виліз із амортизаційного кокона і став на підлогу, що вислизнула з-під ніг. Його занудило ще дужче. Неслухняними пальцями Ярек намацав у нагрудній кишені ампулу тонікаміду і проковтнув її. Свідомість поступово почала прояснюватись. От уже не міг собі уявити, що його може закачати. Він підбадьорився, зробив кілька присідань. У скронях загупало, він потроху оговтався.
У побутовому відсіці «махаона» напівморок і тиша. Мидза й Гарвен спали у своїх коконах. Під тьмяним нічником на столику стояв обід на одну особу. Ярек тільки позирнув на нього скоса і почав швидко вдягатись. Одягнувшись, усе ж таки переміг себе: налив у склянку томатного соку, добряче посолив і випив. Тихенько, щоб нікого не збудити, вийшов.
У рубці було світло і просторо. Прозора підлога створювала ілюзію того, що ти ступнув просто в повітря і зараз упадеш зі стометрової висоти у білі бархани, що пропливають під тобою.
— Доброго ранку, — привітав його Суніта. — Чого це ми такі зелені? Схоже, нас закачало?
Ярек зробив кислу міну й підійшов до Сінгурца, що сидів у кріслі пілота.
— Як справи? — запитав, зупинившись за спинкою крісла.
Сінгурц озирнувся.
— Нормально, — мовив він, звільняючи місце. — Ані тобі висхідних потоків, ані нисхідних, ані вихрових. Чудо, а не атмосфера. Навіть нецікаво. — Він потягнувся і позіхнув. — Сідай.
Ярек мовчки сів у крісло.
— Іди відпочивай, — сказав за спиною Ярека Ноалі. — Можливо, вночі буде вахта.
— Ет! — відмахнувся Сінгурц. — За такої погоди ми ще до вечора будемо на базі. — Він попрямував до побутового відсіку. — Спокійної вахти!
— Там на столі обід, — мовив йому вслід Ярек. — Поїж.
— Спасибі, - подякував Сінгурц, зачиняючи за собою двері.
— Чому не збудили? — спитав Ярек. Суніта пирхнув.
— Ми так солодко спали!
— Прийми тонікамід, — порадив Ноалі.
— Спасибі, я вже, — відповів Ярек, уважно вдивляючись у панорамний екран заднього огляду.
Позаду, з інтервалом у двісті метрів, розмірено похитуючись у автоматичному режимі, йшли іще два «махаони». Останній через кожні п’ять кілометрів відстрілював у верхівки барханів віхи для зворотного шляху. «Махаони» звичайно здійснювали рейси між академмістечком і базами «Північний полюс» та «Південно-Західний хребет», перевозячи вантажі й людей в автоматичному режимі за пеленгом. Та зараз це стало неможливим. Навіть допотопний компас у цьому клятому згорнутому просторі не хотів нічого показувати. Коли ж почали готувати бригади спеціального призначення для демонтажу станцій та підготовки їх для розміщення шкіл-інтернатів, то вималювалась вельми жалюгідна ситуація. Картографічна зйомка сніжанської поверхні свого часу була відправлена на Землю, копій не збереглось, і ніхто навіть приблизно не знав не те що відстані до станцій, але й у якому боці вони знаходяться. Казали, що Кратова, коли він про це дізнався, мало грець не вхопив. Він погрожував розігнати всю картографічну групу, проте виявилось, що її на Сніжані вже немає. Зйомку провадили студенти Картографічного інституту, еони зробили розмітку академмістечка та бази і відбули на Землю, забравши з собою всі матеріали для курсових робіт. І тепер шлях до баз доводилося прокладати заново, позначаючи його вішками.
— До речі, про анекдоти, — продовжив Суніта перервану зміною вахти пілота розмову. — Років зо три тому вільний бард Юрата Барвіт провів на Сніжані оригінальне дослідження виникнення та поширення анекдотів…
— Той самий? — здивувався Ноалі, - Засновник течії нового романтизму?
— Не знаю, можливо. Я в поезії не дуже-то петраю. Де він зараз, що з ним і чому він затримався тоді в нас на півроку, я теж не знаю. Чи то він шукав тут натхнення, чи то просто не встиг до відходу транспорту. Жінки влаштували Барвіту справжню облогу, і йому довелось чекати наступного рейсу. А втім, це не важливо. Головне — що він лишився.
Ярек зменшив екран заднього огляду, потім легенько попробував, як діють крила «махаона». Величезна тінь на сніговій рівнині слухняно ковзнула вбік і повернулась на місце.
— О! Наш пілот, здається, починає приходити до тями! — почулося ззаду.
Ярек упівоберта розвернув крісло, щоб бачити одночасно і рубку і оглядові екрани.
— Скільки вже пройшли?
— Вісім тисяч, — відповів Ноалі. Ярек схвально присвиснув.
— Добре йдемо. Якщо курс правильний, години за три будемо над базою… То як там щодо анекдотів?