Несподівано опинились на дні яру. Він, розуміється, тільки згори здавався таким глибоким. Посеред дороги мертвим блиском блищала калюжа. Треба було обминати її і йти попід самим ровом лісу. Тут якраз і могли сидіти «ті». Їм не треба було навіть бігти за нами, а тільки тихенько підвестись і ззаду ошелешить ломакою по голові. Знов по шиї пройшов дрож. Парубок перед калюжею зупинився, озирнувся, пошукав очима.
— Ідіть наперед, — шепотом сказав він. — Та помалу. А я спиною до вашої спини…
Склеївшись спинами, ми обережно посунулись попід ровом. Я тримав кілок напоготові. Поет ловко ступав задом і голосно сопів носом.
В лісі було тихо. Сонно шелестіли вершечки дерев і, наче знов засипаючи, змовкали.
— Мабуть, нема… — глибоко зітхаючи, сказав парубок, коли ми знову вийшли насеред дороги.
— Мабуть, так… — зітхнув і я.
Далі ми пішли уже вільніше, а через якийсь час були нагорі. Ступали ми тепер ліниво, стомлено, і обом нам стало холодно, хоч і йшли нагору.
Тут ліс кінчився. Перед нами стлалось рівне поле, збігаючись вниз до нового великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навіть під місяцем білий бік церкви.
Ми вже не розмовляли. Мені було чогось сумно чи жаль, і хотілось неодривно дивитись в бліде засмучене лице місяця. А в очах, як одпечатані, стояли темні стіни лісу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру і чудний, електричний дрож по тілі.
Я пішов ночувать до парубка.
Піп наняв мене охоче. Це була сухенька старенька істотка в фіолетовій рясі, кирпично-червоній під пахвами. Борідка, брови, волосся на голові було ріденьке й сіре, а худеньке личко жовте, як солома. Він був удовець і жив самотою з старою служницею Теклею, також досить підтоптаною. У неї був склад хвороб, і вона день і ніч була ними занята: то робила собі якісь припарки, то варила зілля, зібране вранці-рано під самий дощ.
У мене роботи було зовсім мало. Пара стареньких ситеньких коней, дві корови, кабан у сажу — от і все хазяйство. Звірята народ був симпатичний, від старості терпеливий, спокійний. Землю піп здав селянам, — у полі роботи зовсім не було.
Древнім, забутим людьми спокоєм віяло від усього в затишному, садком захованому від села подвір'ї старенького батюшки. Покрівлі були з зеленим м'яким мохом; двері, поточені шашелем, замикались не замками, а засовами, які приводились в рух ключками. Ключка просовувалась в дірочку над засовом і поверталась уліво чи вправо. От і замкнуто або одімкнуто. Шиби на вікнах були з різнокольоровими одсвітами — зеленими, як мох, фіолетовими, як ряса, червоними, жовтими, залежно від віку.
Земля на подвір'ї встелена густим та витким, як волосся у негра, шпоришем, а по йому доріжки протоптані, тверді, вікові, — до льоху, до комори, стайні, до сажу. В покоях пахло житнім хлібом, старим медом, кожухами, ладаном і канупером, — о. Савватій нюхав.
По обіді все замирало. Спали батюшка, Текля, коні, свині, навіть кури ховались під тинами і сиділи, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки прокинеться життя у дворі. Вийдеш у садок, — бджоли гудуть, мухи на скрипочках тягнуть тонкі дзвінкі мелодії, тріпочуть на листях, мов метелики, плями сонця. Надвечір, як тіні падають не від хати на повітку, а від повітки на хату, на ґанку з'являється о. Савватій. Він обережно сходить на приступках униз і тихенько, мирно наспівує:
— «Да ісправиться молитва моя…» А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?
І дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.
Я дивлюсь на небо, вправо, вліво й поважно одповідаю:
— Ні, мабуть, батюшко, не буде…
— Не буде, то й хвалить господа… «Яко кадило перед тобо-о-ю…»
І йде собі до воріт. Там він стає грудьми на хвіртку й виставляє праву руку на вулицю; селяни, проходячи, чмокають руку й одходять. А батюшці не треба зайвих рухів робить.
— Як хліба, Данило?
Данило підводиться від руки і, надіваючи шапку, одповідає:
— Та, слава богу, нічогенькі…
— Ну, слава богу, слава богу…
Так і жили ми собі.
Єдине, що було трошки незручне в цьому житті, це те, що я не міг часто і вільно бачитись з Тереньом (поетом), — батюшка не любив його. Через те й до парубків неохоче пускав.
— На вулицю, кажеш? «Яко кадило перед тобою…» А скажи, хлопче, Теклі, нехай стара самувара наставить…
Сказано Теклі, самовар наставляється.
— Я, батюшко, хотів би ввечері до хлопців піти. Робота вся справлена… Недовго…
— До хлопців, кажеш? А, до хлопців, до хлопців… «Да ісправиться молитва моя…» Щось там кнурець наш тихо дуже лежить. Га? Чи не сталось йому чого-небудь. Подивись на його, Денисику…