Плакали не тільки дівчата. Плакали хлопці, викладачі, родина. Панакота крадькома витирав очі, бармен Богдан дивився собі під ноги, платинова тигриця не випускала хустинки з руки, а Анжелу довелося відпоювати валеріанкою.
Капличка на вулиці Пекарській на території Львівського обласного паталогоанатомічного бюро бачила не один похорон, але навіть вона, здається, схлипувала над тілом Олексія.
Тільки він, Максим Гнатишин, його найкращий друг, ніс труну з сухими очима.
Родичі домовилися зі священиком, що Олексія поховають, як належить, – а не як самогубцю. Тому наступного ранку труну поклали в катафалк, усі бажаючі сіли в автобуси й автівки і поїхали на Сихівський цвинтар.
Максим ледве добув до кінця церемонії. Коли почали кидати на труну землю, він не витримав і втік.
Автівку не брав, був у такому стані, що навіть кава не рятувала. Тому сів у тролейбус.
Біля переїзду на Зеленій вийшов і завернув до цегляного кольору брами, хоча мав відгул.
Але шефа на похороні не було, і це розлютило хлопця.
Коли охоронець – Тарас, чи як там? – побачив його, то сумно похитав головою і вказав на двері:
– Іди краще додому.
– Шефа не було, розумієш? Ні на парастасі, ні на похороні! Це ж його працівник, він мав би проявити хоч краплю поваги!..
– Йди додому, серйозно кажу.
– Я не можу цього зрозуміти. Йому що, пофіг усі ми?
Тарас крадькома роззирнувся, а тоді нахилився над перегородкою:
– Йому не можна хвилюватись, у нього діабет, минулого року – теж, кажуть, після якогось похорону – ледь у кому не впав. Тому йди додому.
Максим хитнув головою і приклав пропуск до сканера:
– Дома ще гірше.
Але працівник із нього сьогодні був нікудишній. Він тупо набирав замовлення з аркушів, робив помилки, перевіряв і знову хибив.
Одне було добре: ніхто його не чіпав. Фірма наче оголосила на своїй території жалобу, навіть у курилці було мало людей, усі зосередилися на своїй роботі, ніхто не бігав, не жартував, не гримав дверима…
Фірма віддавала данину своєму працівникові без наказу зверху, без пафосних закликів і сльозливих промов.
Коли увечері, значно пізніше зазначеного в трудовому договорі часу, Максим ішов через прохідну додому, Тарас, побачивши його, знову похитав головою, роззирнувся і вказав рукою на кімнатку в глибині прохідної.
– Проходь, сідай… на, випий, полегшає…
Максим слухняно сів і випив. Горілка була не найкращої перегонки. Не полегшало зовсім.
– Закуси.
Максим хитнув головою. Ні, мовляв. А тоді ще раз хитнув. Наливай, мовляв, іще.
Не хотів, щоб йому полегшало. Просто хотів чогось іще, окрім кави. Горілка годилася теж.
Після третьої чарки хлопець поповз зі стільця додолу.
– Ого, як тебе!.. Краще лягай тут і поспи. Лягай-лягай. Начальство тільки завтра прийде!
Максим хотів сказати цьому Тарасу, чи як там його, що в нього є ще одна справа, важлива справа, але слова, як і сльози, сьогодні не хотіли виходити назовні.
Слова, як і сльози, чекали свого часу…
4
Олександр зрозумів, що бути добрим означає самому викопати собі яму!
Його новий помічник попався, як школяр з цигаркою в туалеті. Мало того, що увечері – ні до, ні після дванадцятої – не надіслав жодного звіту, так ще й посмів напитись і завалитися спати просто на прохідній аж до ранку!
Якби ще хтось інший його знайшов, а не…
– Добре, що я прийшов на годину раніше! Уявляєте, шеф, п’яний вдрабадан, а коли я його розбудив, він послав мене прямим текстом? Уявляєте?!
Для цього фантазії не потрібно, це точно!
– А я думаю, що таке? Чому він лазить по фірмі, а на робочому місці я бачу його уривками? Його не вчили в медуніверситеті дотримуватися робочого розпорядку! То треба навчити! А Тарас каже, що не міг його викинути на вулицю! Добреньким зробився, бляха!
У Антона Нечипорука була одна важка риса: він, коли хотів догодити шефу, завжди переборщував, та так, що у шефа починала боліти голова і чухатися кулаки!
– Тягни його сюди!
Антон зам’явся.
– А… може, ви йому скажете, щоб прийшов? Він вас скоріше послухає…
– Боїшся, що ще раз пошле? Тобі не звикати!
Вранішній герой заявився скуйовджений, зім’ятий і з червоними очима. Від перегару хотілося затулитися марлевою маскою. Ні, краще респіратором.
– Бери, – Олександр підсунув до краю столу «Боржомі» і скривився, коли Максим підійшов ближче. – Крісло постав біля вікна. І не розбризкуй мені тут воду!