Хлопець випив мало не пляшку просто з горла. Вранішнє повітря мало допомагало проти насиченої продуктами розпаду етилового спирту атмосфери в кабінеті…
– Не випробовуй мого терпіння! – Олександр ляснув по широкому підлокітнику. – Воно в мене дуже коротке…
– Без різких звуків, пліз…
– Ти зараз у мене загримиш з цього поверху просто до підвалу…
– Добре-добре, але навіщо так кричати?
– Ти ще не чув, як я кричу. Що ти рознюхав?
– Її не було на похороні.
– Кого?
– Дівчини Лешека. Це мені Юра сказав.
– Який Юра, що за дівчина?
Максим витяг руку вперед.
– Можна я вам напишу? Пізніше, під вечір.
– Ні, ти мав мені написати вчора…
– Вчора мав… але не написав…
Олександр хотів рознести хлопця на цурпалки, як свій глюкометр, але той був такий нещасний… що він розсміявся.
– Ти б себе бачив!
– Жесть?
– Мої діти так кажуть. А ти шуруй додому, приведи себе в божий вигляд і вертайся. Ще не всіх опитав?
– Н-не всіх…
– Ну то пішов звідси! На прохідній скажеш, що тобі дали шанс виправитися.
5
До прохідної було дуже далеко. Максим ледве спустився на перший поверх. Сів там на диванчик, попив водички, послав прямим текстом увесь світ і тільки зібрався вставати… як чоловік з круглим черевом і пишними вусами, що заніс ногу над сходами, раптом обернувся до нього.
– А ти новенький? Юрин?
Максим кивнув. Краще б він цього не робив! Довелося прикласти скляну пляшку до скроні.
– Будь другом, передай Юркові! Бо мені ще до юристів, а потім на склад, а потім до Пономарьова… Передай, га?
Вусань тримав коробочку розміром зі скриньку, в якій мама Максима зберігала прикраси, обгорнуту білим папером і перемотану скотчем.
– Він знає… Ну що, домовилися?
– Якого Пономарьова?
– У нас є свій Пономарьов. Начальник транспортного цеху, як у гуморесці… Ну то давай, бо шеф чекати не любить…
Вусань подався сходами нагору, залишивши в руках хлопця невеличку й не дуже важку коробочку.
Цього ще бракувало…
Не проблема захопити передачку. Проблема – встати, вийти з цієї будівлі, дійти до іншого офісу… по крутих металевих сходах! – і спуститися благополучно назад. Та ще й з Антоном їхнім там зустрітися.
Ой ні, тільки не це!
Максим пошукав мобільний, та марно. Мабуть, у шефа залишив.. Але вертатися не було сил.
З горем навпіл вийшов на подвір’я, де його засліпило сонце. Хлопець покліпав, повертаючи очам зір, ще б різкість навести…
– Про що задумався? Про життя-буття? – Знайомий чувак зі складу, вже у цивільному одязі, штурхнув його під лікоть. – А я ось пересорт суботній несу твоєму Юрі.
– Ой, а передайте, будь ласка, і це. Бо… бо маю справи. – І Максим всунув коробочку змінному.
Той скривився.
– Я схожий на кур’єра?
– Ну пліз… Вам же не важко, а я в боргу не залишуся.
– Це не моя робота…
– Домовилися? Мене звати Максим, – і простягнув руку.
– Любомир. Вперше і востаннє.
Працівник складу пішов нагору, а Максим уже перед прохідною згадав про туалет. Довелося вертатися до старого корпусу, де вбиральні розміщувалися на першому поверсі. З дверей будівлі вийшли якісь дівчата, але сьогодні їх для нього не існувало.
Тільки «Боржомі»… І міцний-преміцний м’ятний чай…
6
Дружина заварила Олександрові м’ятний чай. Сподівалася, що напій його заспокоїть.
Наївна.
Ні на похорон, ні на парастас він не ходив.
Нічого цікавого та корисного в тих церемоніях не бачив. Усілякі літургії, молебні, а надто поминки та заупокійні богослужіння були для нього каторгою. Навіть за власним сином.
Лише присутність на тих церемоніях його Олени трохи притлумлювала роздратування…
А тут усі б тицяли у нього і шепотілися між собою…
Обійдетесь!
Олександр відповів на дзвінок, якого чекав, і вирішив подрімати.
Обідній сон, кажуть медики, позитивно впливає на кровообіг. Так само, як задоволення від успішно виконаної роботи.
7
Вона – лиходійка. І вона це знає.
Від нервів у неї вкотре підкосилися ноги. Сіла просто на підлогу біля свого робочого місця і сховала обличчя в долонях. Добре, що в обідній час усіх мов корова язиком злизала.
Посиділа так хвилину, потім важко підвелась і повернулася на своє місце. Не плакала, усі сльози вкрала одна минулорічна червнева ніч.
Але вона знає, кому доведеться плакати замість неї.
Вона вже постарається.
Будьте певні.
8
Мобільний розривався. Максим спробував його вимкнути, але ніяк не міг намацати. Відтак зрозумів, що дзвонили у двері.
За вікном був день, на годиннику – обідня пора, він встав страшенно голодний і, поки йшов відчиняти, вхопив сухаря, який самотньо лежав у хлібниці на кухні.