– Тату, з чого я питиму каву? Привіт.
– О, а я й не помітив, що взяв твоє. Візьми моє.
– Твоє горнятко чорне, а я не люблю чорної кави у чорному горнятку. Це якась… тавтологія виходить.
Принцеса була згідна з ним на двісті відсотків. Муркотіла, облизувала свої лапки і водила хвостом туди-сюди просто під носом у старшого господаря. Останній чотири місяці кантувався в однієї продавчині з Південного, але ключ носив із собою, щоб почуватися вільним, тому зараз кривився, але не перечив. Принцеса залишалася єдиною жінкою у цьому домі, тож їй дозволялось усе.
І татові, й сину не щастило з жінками, чомусь кожна, заледве вгледівши цей особняк, одразу вважала себе тут господинею, а як ти будеш вільним, якщо ключ від твоєї свободи прагнуть схопити пальчики з довгими нігтями і заховати десь подалі від справжніх господарів.
Одна поличка в Максимовій голові мала назву «Забуті імена», і над нею великими літерами бовваніло гасло: «Ніколи не віддавайте ключі від вашого дому чужим». Усі, чиї імена були забуті на тій поличці, мали можливість ознайомитися з цим правилом на власному досвіді.
Лише одне ім’я не викреслювалося з пам’яті ніяк…
Треба було терміново робити собі каву, але ноги і руки хололи й терпли, і будь-який крок, будь-який натяк на рух могли виказати правду старшому господареві цього дому, досвідчене око якого нічого не залишало непоміченим. Менти колишніми не бувають, так, здається, говорять про них.
– Ти не відповів мені, синку.
– Я пробую вирахувати, скільки днів ти не палив.
– Чотирнадцять. А на п’ятнадцятий день ти перестав відповідати на дзвінки і вдома тебе не було, я приїхав, а вхідні двері відчинені, у ванній шумить вода. Що я, по-твоєму, маю думати?
Його батькові давно ставили діагноз «виразка шлунку», але не палити він міг максимум місяць. А тут одного чувака поставили на лічильник, і саме йому час починати палити. А він все кава та кава…
– Помер Лешек. Учора був похорон. І мені конче треба поспати, бо кава вже не допомагає, зранку маю бути на роботі, якщо можна, поговоримо за…
– Лускувець? Замолодий, щоб помирати…
Усі ми замолоді…
– Тату, лишишся сьогодні?
– А треба?
– Як хочеш. Будуть хлопці, ми в гаражі потусуємося…
– Та ні, поїду до Наді. Обікрали її будку, просто на базарі, потягли найцінніше. Спробую пробити по старих зв’язках, хто міг це зробити: свої чи гастролери… Що ти робиш?
– Забираю Принцесу, щоб тобі було легше підвестися.
– Ти жахливо виглядаєш. Що трапилося? Не треба мені руки подавати, твій тато ще сам здатен встати.
Так надійніше.
– Наді привіт.
– Їй зараз не до твоїх привітів. – І вже біля вхідних дверей, немовби щось згадавши: – Дехто цікавився історією під Славським. Був запит в архів. Наче пальчики десь виринули, проводяться слідчі дії, можуть знову допитувати… свідків.
Максим погладив кицьку. Звичайні слова, тільки руки та ноги терпли все дужче і десь у хребті шарпала нерви кицька Тривога. Гострі пазурі мала і жалю не знала. Хоч видавалася білою і пухнастою.
– Не підставляйся більше…
Це все, що сказав йому на прощання батько. Сивий, несподівано сутулий, з жилавою шиєю, що ховалася за коміром темно-синьої теніски, у вигладжених на кант штанах, із чорним портфелем у руці, у чорних глянцевих туфлях.
«Як же ви схожі з татом, – казала мама. – Все у вас має бути ідеально, що б не сталося. А ідеалу не буває, хіба вам ніхто не казав?»
Його ідеальний батько добрих півгодини, поки він лежав у ванні, просидів у випрасуваних штанах просто на порозі тераси, дозволяючи білій і пухнастій кицьці моститися у себе на колінах.
Не підставляйся більше… А більше й не треба…
11
Список відкатів цього місяця вражав. Утім, як і всі попередні місяці. Просто тепер його це дужче лютило.
Ніяк не наїдяться!
Як крупним мережам, так і поодиноким аптекам частину сплачених ними за товар коштів доводилося повертати назад. Переважно їх забирали ті, хто робив замовлення, наймані працівники, таємно від своїх роботодавців. Відсоток залежав від обсягів, які аптека вибирала на фірмі, і жадібності працівника. Деякі особливо вперті замовники без баснословних відкатів навідріз відмовлялися працювати. Якщо вони добре платили і могли вибирати нормальні обсяги, їм, звісно ж, ішли назустріч.
Менеджер раз у місяць виїжджав у поля і роздавав конверти.
Усе, як у всіх.
Аптеки, у свою чергу, платили відкати жадібним лікарям, які завдяки цьому скеровували пацієнтів саме до них. Фармдистриб’ютори платили за те, щоб саме їхній препарат із усіх можливих аналогів уписували в рецепт. І так далі.