Мама… Сьогодні вона на диво обережно зайшла до її кімнати, придивилася до неї і повідомила, що телефонували з роботи на домашній телефон – ввічливий такий голос, турботливий, напевно начальниця твоя, пощастило тобі з нею, – але вона відповіла, що донька погано себе почуває. Її завірили, що все розуміють і почекають.
Але ж вони не чекатимуть вічність, доню! Ти ж навіть не зателефонувала їм, четвертий день не з’являєшся на роботі! Може, викликати дільничного? Чи краще піти на роботу, розвіятися?
Олеся відмахнулася від усього. Не можна було їй зараз повертатися туди. Без зброї, без найменшого плану дій. У лігво орків…
Та й лікар навряд чи допоможе. Хіба пропише, як рік тому, снодійне, і все стане, як було…
Хоча ні, вже ніколи не стане так, як було. Нічого не виправиш, нікого не повернеш із того світу…
І тоді мама не втрималась і розплакалася.
Що з тобою, ти захворіла? Зізнайся… А може, ти… вагітна? Тому не пішла на похорон? Розкажи мені, я все зрозумію…
Олеся накрилася ковдрою з головою.
Ні, мамо, у мене абстинентний синдром, по-простому – ломка. Твоя чемна дівчинка потрапила в тенета своєї чемності. Це дуже довго пояснювати. Я не можу марнувати сили на ці пояснення, та й ми ніколи з тобою не говорили щиро, тому я промовчу. Вибач, мамо…
Коли мама пішла, Олеся відкинула ковдру і роззирнулася в пошуках мобілки. Кілька днів не згадувала про неї, не дивно, що начальниця телефонувала на домашній.
Дивно, що ввічливим і турботливим голосом розмовляла…
Помітила свою «Нокію» в куті біля ліжка. Розсипаною на детальки.
Довго дивилася на телефон. Не пам’ятала, коли і як він розбився.
Хіба що улюблена мелодія «Плачу Єремії», виставлена на вхідні дзвінки, раптом зазвучала в пам’яті, нагадавши про далекі гори, звідки ніяк не могла повернутися. Коли ж вона чула її востаннє? Коли ж вона нарешті повернеться зі своїх блукань?
Олеся знову лягла і накрилася ковдрою по вуха.
Отже, ніхто не може додзвонитися. От і добре…
Розділ четвертий
У своєму щоденнику я назвала б сьогоднішню ніч переломною. Але я щоденника не веду. І сьогодні вночі мені дуже і дуже зле.
1
Час спливав, наче вода з поламаного крана, – тоненькою цівкою.
Олеся спробувала ще раз. І ще раз. Спробувала розставити все по своїх місцях.
Але марно. Тільки голова розболілася дужче і перед очима замерехтіло.
Що робити, що робити, що робити? – стукало молоточками у скронях.
А може, то правда вперто намагалася пробитися до її затьмареної ліками і страхом свідомості?
Увесь вільний час, якого виявилося аж надто багато, Олеся або ходила як сновида по квартирі, тримаючись за стіни, бо від перебування у вертикальному положенні ще тремтіли коліна і слабкість гарячою хвилею вдаряла в обличчя. Або сиділа перед комп’ютером, охопивши себе за плечі руками і намагаючись щось почитати в Живому Журналі, але нічого там не знаходила.
Але здебільшого лежала, втупившись у стелю.
Що робити, що робити, що робити? – пробувала вона прочитати на стелі відповідь. Марно.
Ні на чому не могла зосередитися, думки про таблетки не виходили з голови.
Щось трапилося в ніч із неділі на понеділок дев’ятого червня. Щось, що збило її налаштування і змінило паролі, і тепер вона ніяк не може повернутись у своє більш-менш безпечне існування і згадати, що саме трапилося, наче хтось рукою провів перед її очима і стер усі картинки, хоча пам’ять уперто намагалася зібрати себе з уламків заново.
Щось змусило хорошу людину полізти у зашморг…
2
До роботи Максим дістався у геть невеселому настрої. Дорогою кілька разів поривався розвернути тачку, виїхати на окружну і втопити педаль газу. Знав, що «Шкода» слухняно відгукнеться ста двадцятьма кілометрами на годину.
Та натомість слухняно припаркувався через дорогу від фірми та із здивуванням відзначив, що ані на хвильку не спізнився.
От що значить, коли є додатковий стимул приходити вчасно!
Панакота був убраний у шорти кольору хакі, плямисту сорочку, чорні окуляри і, звичайно, свої білі навушники. Замаскувався до невпізнаваності, і здається, навіть косички говорили всім: «Ні, це не той Панакота, про якого ви подумали!»
Максим зітхнув, кинув йому ключі й попрямував до прохідної.
Озирнувшись біля скляних дверей, побачив, як його помічник роззирнувся у славній традиції Джеймсів Бондів і непомітно вліз на переднє сидіння. Різкий гудок зачепленого клаксона сповістив усім, що надсекретна операція розпочалася.
Панакота втягнув голову в плечі й тихесенько причинив за собою дверцята…