На зміні був новенький охоронець, про загублений телефон не чув ні сном, ні духом, до Тараса тепер не було сенсу звертатися, Анжела досі на нього дулася, а керівник охорони з промовистим прізвищем Каменюка, якби знайшов його телефон, то, мабуть, стер би його макогоном у ступі в порошок.
Та-ак, у кого б ще спитати про свій «Самсунг»?
Максим ще трохи потупцяв з іншого боку прохідної, спостерігаючи, як усі поспішають на робоче місце, хоча далеко не всі, включаючи і його, хочуть цього, і тільки зібрався на свій другий поверх…
– Доброго ранку! – привітався за його спиною знайомий голос зі сталевим відтінком і, минаючи його, коротко додав, не втрачаючи ні грама своєї сталевості: – Ви у мене дещо забули, Максиме.
Максим мить постояв, отямлюючись від здивування, а тоді кинувся наздоганяти власницю голосу, цього разу вбрану у джинси та облиплу стрейчеву сорочку в блакитну смужку.
По п’ятницях в офіс дозволялося приходити в неофіційному вбранні. Прийому клієнтів у цей день не було, і невеличким послабленням внутрішнього статуту працівники користалися по повній.
Усі любили п’ятницю!
3
Олександр п’ятницю не любив. Його працівники – і напевно не тільки його – вважали п’ятницю священним днем, бо за нею слідували вихідні, і навіть якщо ви у вихідні працюєте, все одно п’ятниця – переддень щастя. І працювали вони в п’ятницю, поглядаючи на годинник, і ефективність тієї роботи була ніяка.
Олександр ніколи не працював на когось, тому й ніколи не ділив своє життя на тижні. Швидше – на періоди спаду і підйому активності. Або на час від здійснення одного задуму до іншого.
От як зараз. Задумав запустити власну лінію виробництва лікарських трав три роки тому – і за три роки на території в триста п’ятдесят квадратів біля Пасік Зубрицьких виросли склади і цехи з переробки лікарської сировини, а також цех по контролю якості сировини і готової продукції із супердорогими спектрометром і хроматографом.
Лишилося запустити рекламу і презентувати своє дітище на всіх доступних йому рівнях.
Власник «Конвалії» поглянув на кошториси дочірнього підприємства і зрозумів, що витрати на промоцію треба урізати. Помпезності не буде, він не син Рокфеллера, і хай інші називають його скнарою – якось переживе.
А ось як він житиме, якщо не вдасться виконати обіцянку, яку він дав собі і матері свого сина над його труною, – Олександр не уявляв, і від того, що ця справа не рухалася, хоча стільки часу минуло, йому хотілося повіситися, але хіба годиться піддаватися занепадницьким настроям, якщо вороги тільки й чекають цього? Хіба годиться самому стрибати у прірву з Олімпу їм на радість?
Саме це він хотів би сказати всім, хто замислюється про самогубство: подумайте перед цим про своїх ворогів! Не про близьких і рідних, а про них, коханих, уявіть собі, як вони потиратимуть руки над вашою труною, як глумитимуться над вашою пам’яттю і як розказуватимуть усім, хто захоче слухати, якими ви були ідіотами!
А таких, хто захоче слухати, набереться достатньо, можете повірити старому скнарі…
4
– Ви знайшли мій телефон?! – влетів Максим у прочинені двері кабінету керівника тутешнього роздрібу.
Ілона Вікторівна стояла біля стіни ліворуч від дверей, і в її погляді читалося щось таке, що зупинило Максима ще на порозі.
– Не знайшли… – сам собі відповів він. – А що?..
– Зачиніть двері.
Він зачинив. Видно було, що Ілона мала досвід у керуванні людьми. А ще видно було, що якась думка внесла розбрат у струнку шеренгу її установок і принципів.
– Я згадала… дещо.
Максим завмер. Соратників у нього тут не було і не передбачалося, і якщо гравець такої ваги перелаштується ближче до його флангу бодай на півсантиметра – він матиме хоч якийсь шанс.
– Інколи я буваю в курилці…
– Ви курите? – не втримався Максим. Він гадав, що такої шикарної шкіри і білосніжних зубів не буває у курців.
Ілона поглядом поставила його на місце і схрестила руки на грудях.
– Я сказала – інколи…
– Перепрошую, це не моя справа…
Вона мовчки щось зважувала в думках, задивившись на край столу…
– Будь ласка, продовжуйте, це дуже важливо… все дуже важливо в цій справі…
– Ви теж вважаєте, що Кеннеді вбили свої?
– Чужим це нафіг не треба було.
Дівчина кивнула, неначе його відповідь була тестом на профпридатність. Жодна волосина не вибилася з її шикарної зачіски…
Цікаво, у неї є кавалер? Чи чоловік?
– Так от, якось ще взимку, одразу після свят, я вийшла за прохідну і згадала, що забула сигарети. Я не люблю ті, які курять наші хлопці, вертатися не хотілося, отож я спитала в Тараса, чи нема в підсобці Анжели, яка теж курить «LM». Той роззирнувся, обережно прочинив двері до підсобки і кивнув мені, щоб я заходила. Усередині на тапчані сиділа Анжела і розмазувала туш по обличчю. Вже майже не плакала, тільки схлипувала. Ну я і влаштувала допит.