Гаразд, одна з версій – що ти божевільна. А яка друга?
Олеся простягнула руку до пляшечки з водою. Кока-колу вона викинула, ніколи не любила цього напою.
Хіба що Марта…
Ковтнула воду, поставила пляшечку на місце і знову взяла до рук порожній блістер.
То що, Марта?..
Марта була у неї в гостях у неділю восьмого червня увечері.
Навіть якщо припустити, що її краща подруга чомусь задумала підсипати їй у вино снодійне – як у банальному детективі, того вечора у неї просто не було можливості це зробити!
Увійшовши до кухні, недільна гостя одразу скинула взуття, забралася з ногами на м’який куток під вікном і тільки керувала звідти, скільки куди наливати і яку закуску подавати на стіл.
Уявити, що Марта почекала, поки господиня на хвилю відлучиться з кухні, швидко зіскочила з кутка, перетнула чималеньку кухню і бігом чкурнула у спальню витягати з тумбочки ліки, які навіть не уявляла, де лежать, – було дуже смішно!
Отже, ця версія відпадає.
Олеся посміхнулася. Місце байдужості зайняв сум…
Змішати дев’ять таблеток снодійного з алкоголем могла тільки божевільна або…
Або?…
Ні, я, навпаки, намагалася позбутися цих таблеток…
Впевнена?
Так.
То чому не позбулася?
Пекельний головний біль перекреслив усі подальші спроби прояснити ситуацію.
Олеся залізла в ліжко і спробувала заснути – без снодійних і знеболювальних, – хоча знала, що усе даремно. Можливо, під ранок. І то ненадовго.
Розділ п’ятий
Скільки ж я випила сьогодні?
Спочатку вино, молдавське напівсолодке, потім вишневий лікер, а на закуску – шампусик!
Святкування – чи то пак поминки! – завершені, і я можу нарешті завалитися на ліжко і зняти ці довбані туфлі на підборах. Але кімната обертається довкола моєї бідної голови, шлунок підкочує до горла, хочеться плакати і сміятися одночасно. І навіщо було змішувати всі ці рідини?
Але насправді мені погано не через це.
1
Під ранок вона так і не заснула.
07:45. Усе даремно.
Ледве встала і, кутаючись у светр, – кому сказати, червень, а вона ходить у плетеному светрі! – пройшла до вбиральні, умилася, на кухні простягнула руку до чайника…
І тут у двері подзвонили. Здригнулася. Пригладила косу.
Дежавю якесь… Та ні, певно, батьки забули ключі від хати. Хоча вони й обіцяли повернутися тільки завтра.
Пішла відчиняти. Забувши, що має бути пильна, щоб зовнішній світ не проник у її фортецю над урвищем.
Прочинивши вхідні двері, дівчина голосно скрикнула і затиснула долонею рот.
Якби вона вела щоденник, то могла б написати в ньому, що в цю мить гіркі ридання, зароджені глибоко в душі, затиснуті відчаєм і провиною, прорвалися врешті через усі запруди, вибухнули сльозами і пролилися на її сум живою водою.
Але вона щоденника не вела. Просто розревілася, як мала дитина.
Я піду в далекі гори долинуло з-за лаштунків пам’яті телефонним дзвінком, на який вона не відповіла…
2
Максим зустрів Тамару Василівну біля дитячого майданчика. Того, що перед її будинком.
Їхав на фірму і дорогою завернув сюди. На похороні її не було, номера її мобільного зараз не мав, можна було б добути його, звісно, але що він їй скаже? Алло, привіт, пам’ятаєш мене?
А тут зустрів маму Лешека – і все стало ще гірше. Не підготувався до цієї зустрічі, тому не встиг ніде заховатися. Чому сюди завернув – не зміг би пояснити зараз ні собі, ні Тамарі Василівні, ні їй. Але його про це так і не запитали.
Мама Лешека була чорніша чорної землі. Щоб узяти себе в руки і якось задобрити свою совість, Максим повів жінку в кафе навпроти, столики там були пластикові, але кава виявилася на диво смачною. Мамі свого найкращого друга він замовив м’ятний чай і млинці з яблуками. Вона відмовлялась, але він наполіг.
Мабуть, як і він, мало їла останнім часом. Чоловіка поховала десять років тому, єдиного сина – три дні тому.
А друг сім’ї зависнув між молотом і ковадлом…
– Ти ж пам’ятаєш, Максиме, яким він був. Кожна мати гордилася б таким сином. Ніяк не можу повірити, що його вже нема…
– Він у кращому світі.
– Ти говориш, як Олеся!.. Я щойно від сестри, вперше зустріла Олесю після… після цього всього, думала, накричу, чому вона не прийшла провести в останню путь мого хлопчика, а коли її побачила… Змарніла, тільки очі світяться… Вздріла мене на порозі – і в сльози! Посідали ми з нею на ліжко, обнялися і заплакали…
Максим ошпарив собі піднебіння. Відставив філіжанку. Подякував офіціантці за млинці.