– Ви хоч щось з’їжте, Лешек не хотів би вас бачити такою…
– Чому він це вчинив? Може, ти знаєш? Може, він говорив з тобою про… про щось?
– Я хотів у вас про це запитати.
– Постійно пропадав на роботі, брав зміни понаднормово. Ще й Олесю влаштував, жартував, що перетягне туди всіх своїх, буде власну банду організовувати…
– Олеся працювала в «Конвалії»?
– І працює. А ти не знав? Він і тебе хотів… як він казав… завербувати… Що могло статися на тій проклятій «Конвалії»? Чому я його туди відпустила? Що вони з ним зробили?
– Хто вони? Він щось розповідав вам про роботу?
– Казав, що вони його голими руками не візьмуть. Не переживай, мамо, я ж там тепер за старшого, вони в мене ще навернуться на шлях істинний… мені ж треба вчитися проповіді говорити і все таке…. Ну знаєш, у тій своїй жартівливій манері…
– І все? Може, ще щось казав? Якісь імена згадував, прізвища?
– Не пам’ятаю нічого…
– Ось мій новий номер телефону. Тимчасовий. Щось згадаєте, одразу телефонуйте. Удень і вночі, добре?
– Добре, Максиме, – Тамара Василівна подивилася на млинець і через силу ковтнула чаю. – А з Олесею треба щось робити. Андрій з Людою вже й не знають, що їй казати. Зовсім не слухається, на роботу не ходить, лежить цілими днями. Телефонували начальниці, вона сказала, що все розуміє, що дасть їй додаткові відгули, але ж це не може тривати вічно! Знаєш, вона не просто змінилася. Вона щось собі думає і думає… А може… може, вона теж збирається накласти на себе руки, га, Максиме? Чому діти взагалі про таке думають? Вони ж іще життя не бачили! Я нічого не розумію!
Максим обережно відпив охололу каву. Промокнув губи серветкою. Відставив усе і поглянув у очі Тамарі Василівні.
– Я теж нічого не розумію. Але спробую з’ясувати.
Очі навпроти наповнилися сльозами. Він досяг вершин у своїй брехні…
– Ти теж погано виглядаєш, Максиме…
Брехати – це важка праця…
– Я виправлюся. Обіцяю.
І платня за це відповідна…
– А може… може, ти зможеш її розрадити, зайшов би в гості, поговорили б, ви ж так давно знайомі. Від тебе вона б швидше прийняла пораду. І допомогу, якщо треба…
Максим набрав у груди побільше повітря і… знову збрехав.
– Звісно, Тамаро Василівно, я спробую.
3
Тамара Василівна сховала носовичок, витягнула гаманець і почула, як копійки дзенькнули по асфальту, вилетівши з незастебнутого відділення. Вона нахилилася було за ними, але, передумавши, випросталася і поглянула на вікна четвертого поверху.
Від сліз очі пекли і погано бачили, може, тому їй здалося, що хтось стоїть біля вікна, а насправді то хмари відбивались у шибках.
Тоді вона перевела погляд на дорогу, якою щойно від’їхала помаранчева машина, завернувши на вулицю Стуса.
Пропонували підвезти, але вона хотіла пройтися. Тут недалеко. Поспішати до самотнього помешкання було б смішно, якби не було так гірко. Та й хліба треба було купити, не пам’ятає, коли востаннє купувала хліб.
Вона зітхнула і попрямувала попри церкву до вулиці Енергетичної.
Дві розмови сьогодні відбула. І наче з різними людьми, а здається, співрозмовник був один і той самий. Так само щиро співчував і так само щиро плакав із нею разом.
Але…
Якісь неясні підозри заворушилися в її серці після цих розмов.
Ніби її співрозмовники домовилися мовчати про щось важливе для них обох. Мовчати до гробу.
Вона здригнулась і перехрестилася біля церкви. Звідси відгалужувалося аж п’ять вулиць. На якусь мить їй замакітрилося в голові, і вона розгублено завмерла посеред галасу міста.
Приклавши руку до серця, Тамара Василівна зі здивуванням помітила в руці гаманець. Озирнулася. Магазин залишився позаду. І квартира на четвертому поверсі. І помаранчева машина.
4
Олександр прогортав свій записник.
Усі найважливіші речі записував сюди, завжди носив його із собою. Коли закінчувався рік – спалював, попередньо перенісши у новий записник те, що не втратило актуальності, не довіряв електроніці, так само як не довіряв Богу і податковій: усі вони можуть підвести в момент, коли найбільше на них покладаєшся.
Про людей, яким не довіряв, можна було б скласти багато томів з таких-от записників, але зараз – відчував це! – вийшов на фінішну пряму.
Знати б, куди ця пряма його доведе?
Підійшов до вікна і постояв, спостерігаючи, як люди вливаються в нутрощі його фірми, мов потічки в озеро, наповнюючи її живою водою…
Не всі, ох не всі!
Відчув, що став сентиментальним. І ніби до старості ще далеко, і хватку свою ще не втратив, і нюх зберіг, але останні події зробили його… не те щоб обережнішим у стосунках з тими людьми…