– А ви… ви, юначе, тут більше не працюєте…
Максим поглянув у дальній кут. Юра швидко відвів погляд і втупився в екран. Надя і Катя, ще вчора готові заварити йому каву, сьогодні з презирством повідверталися від нього, щось активно обговорюючи.
– Чому? – спитав Максим у колишнього керівника, бо не годилося одразу повертати назад. Так тільки боягузи роблять.
А ти і є тим боягузом, Максе!
– Тому що у нас не місце для злодіїв.
– А хто вам сказав, що я злодій? – Максим подивився просто у вічі Антону.
Той захвилювався.
– Так усі кажуть…
– І шеф?
– І… ну напевно…
– Може, підемо спитаємо у нього?
Цього Антон не чекав.
7
Олександр глянув на екран. Відеокамери з усіх куточків його фірми показували йому, хто чим живе на своєму робочому місці.
Ось постачання. Кілька столів із комп’ютерами, зосереджені обличчя, ділові розмови з постачальниками, набирання накладних.
Ігор уміє тримати дисципліну у довіреній йому царині, ще б із домашніми навів лад – ціни б йому не було!
Ось роздріб. Молоді дівчата, жарти, сміх, веселі розмови з аптеками, тут можна розслабитися, всі свої… Ілона вибила для себе окремий кабінет. Казала, що керівник має дистанціюватися від підлеглих, щоб помічати їхні огріхи й критично реагувати у критичних ситуаціях, бо в малих приміщеннях звикаєш до людей, а люди до тебе, і це в результаті відбивається на ефективності роботи, а ви ж не дасте нам великого приміщення, ми ж не гурт? – Не дам. – Тоді мені потрібен окремий кабінет.
І добилася свого!
Ось бухгалтерія. Ну ясно, обід. Усіх мов корова язиком злизала. Ні, все-таки Андрій забагато їм дозволяє, треба з ним про це поговорити…
І тільки Олександр зібрався зателефонувати, як на ще одному екрані Антон Нечипорук разом з новеньким попрямували простісінько до його кабінету.
Завгурту звик беззаперечно володарювати у себе, наче таточко над своїми дітьми, адже набирав у відділ юнаків і дівчат. Тому, зіштовхуючись із тим, хто не піддавався його великосвітському шарму, він втрачав свою впевненість і запал. Та й краватку слід було поміняти на пристойнішу…
Олександр раптом зрозумів, що йому не зовсім затишно у цьому чудовому кріслі за чудовим столом у чудовому кабінеті. Кабінеті шефа.
Можливо, тому, що ворог десь близько.
8
Зовнішній світ не дрімав.
Під вечір навідалися дівчата з роботи. Алла і Мар’яна з педевешного складу і Анжелка з юридичного. Принесли йогурт і сочок, наче хворій, були незвично тихі, переповіли їй кілька новин, без яких вона могла б спокійно обійтися, і забралися геть.
Приходили, мабуть, щоб очистити сумління, Олеся ні з ким у «Конвалії» не дружила, і якби Лешек не влаштував її туди на роботу – можливо, був би зараз живий.
Він так сильно хотів вивести злодіїв на чисту воду, що не думав про небезпеку, того тижня практично довів своє розслідування до кінця, проте всі докази тримав у себе. «Менше знатимеш – довше житимеш», – віджартовувався хлопець на всі її прохання поділитися інформацією. Де зараз ті докази – незрозуміло, точніше зрозуміло, що їх уже немає, а злодії залягли на дно, але Олеся добре пам’ятає, як він сказав їй у п’ятницю перед завершенням робочого дня: «Я не впевнений щодо кінцевої ланки нашого ланцюжка, того, хто організував усе це. Не впевнений, чи треба про свої здогадки казати шефу. Я ще маю час подумати до понеділка».
А у понеділок у нього того часу не стало…
Розділ сьомий
Раптом я бачу крізь вії, як він стоїть у моїй кімнаті і дивиться на мене. Наче все знає. Наче був присутній при тому, як конала моя особиста безконечність…
У моєму затуманеному алкоголем мозку виникає ще одна ідея, і я озвучую її.
Він підходить до ліжка і схиляється до мене, щоб краще чути. Невже я так тихо говорю?
Я знову пробую розповісти йому, що я задумала, але в мене знову не виходить. Чи, може, розповідаю, але мені так зле, що я сама себе ледве чую…
Він киває, виходить з кімнати, а коли повертається, у його руках пляшка кока-коли.
1
– Ну, блін, подруго, ти даєш! Усіх нас до смерті перелякала! Що з твоїм мобільним, я дзвоню без перерви, твої батьки кажуть, що ти зачинилась у кімнаті й нікуди не виходиш, що таке? Так не можна, ти що? Я мусила прийти подивитись, як ти тут!
Марта вривається до її кімнати, як літо в хату до зими. Уся яскрава, сонячна, в обтислій сукні з квітковим принтом. Олеся думає про свій сірий спортивний костюм, і їй хочеться накритися ковдрою з головою. Щоб не бачити. Щоб не бачили.
– Ану поглянь на мене… Знаєш, що тобі потрібно? Генеральне прибирання. Ти коли останній раз у хаті прибирала? А це, до речі, дуже допомагає, виводить з депресії.