Зовнішній світ не дрімав. Він усіма силами намагався пробитися до неї крізь фортечні мури.
– Я не знаю… може, якось пізніше…
– Усе через Лешека? Я теж не можу заспокоїтися. Так, він твій брат, класний пацан, але це не означає, що тобі треба зійти за ним у могилу.
– Мені треба… трохи часу…
– Якого часу? Тиждень минув! Не часу тобі треба, а доброго наганяю! Подивися на себе, ти давно свою косу чесала? Скоро доведеться обрізати, бо так заповсталась, жах. І викинь цей костюм, у ньому ти як сіра мишка!
Марта не церемониться у висловах. Витягує з сумочки – теж по-літньому яскравої – щітку для волосся і заходиться розчісувати їй коси.
– Добре, що снодійного позбулась, а то в групу анонімних наркоманів скоро довелося б тебе записувати.
– Я… позбулася… снодійного?
– Тобто? – рука зі щіткою на хвилину завмирає і знову повертається до чесання. – А ти що, не пам’ятаєш?
– Як позбулася?
– Ми ж ніби небагато випили… ну, але для тебе то багато.
– Марто, як?!
Здивуванню Марти немає меж.
– Викинула у смітник.
– Сама?
– Так. Ти точно не пам’ятаєш? – Марта відкладає все і пильно дивиться на Олесю. – Чого ти ще не пам’ятаєш?
– Почекай. Я сама при тобі викинула свої таблетки у смітник? Витягнула по одній і викинула?
– Так. Тобто ні. Викинула всю пачку, а що є різниця?
– При тобі?
– Господи, подруго, ти починаєш мене лякати!
– Ось!
Олеся витягає з шухлядки приліжкової тумбочки упаковку гіпногену і кидає її Марті. Та обережно крутить у руках, для чогось нюхає її, відкриває пачку і витягає порожній блістер.
– Оппа! Ти що, витягла все-таки її зі смітника і… випила? Усі?
– Я не…
– Олесю! Усі дев’ять?! Випила? Після того, як я пішла?! Ти що, вирішила покінчити з усім таким способом?
– Я не пам’ятаю, щоб я їх пила.
Марта схоплюється на ноги і ляскає блістером себе по долоні в такт власним словам:
– Давай по порядку. Ми з тобою засіли в тебе на кухні, налили вино, я пожалілася на Вітька, що він мало приділяє уваги мені, а багато роботі, а ти сказала, що хотіла б позбутися снодійного раз і назавжди. Так?
– Н-не знаю.
– Далі. Я у відповідь розсміялася. «Де вони?» – спитала я в тебе, ти сказала: «В шухляді біля ліжка», а я тобі: «Викинь. Візьми і викинь у смітник, просто зараз». Ти що мені відповіла?
– Що?
– Що пробувала, але не виходить. Що тобі без них зле. Що, можливо, треба просто зменшити дозу ну і всяку різну муру, яку кажуть у таких випадках. Але я наполягла, щоб ти просто зараз при мені викинула їх у смітник.
– І?..
– Що і? Ти пішла, принесла ці свої колеса і викинула у смітник. І все. Коли я пішла від тебе… це близько першої години було, вони спокійненько лежали у смітнику. Я ще подумала винести сміття, але це нібито погана прикмета – на ніч виносити, ну і я вирішила зателефонувати тобі зранку, перевірити, як воно – без снодійних. Але ти вже не брала слухавку… Стривай! То ти точно їх не пила?
– Я? Пила… Напевно. Не пам’ятаю.
– Оппа…
Марта округлює очі й подивовано сідає на ліжко. Червневе сонце простягає до неї крізь тюль свої пальці-промені, й прикраси зблискують сонячними зайчиками.
Олеся відсторонено розуміє, що знову намагається втекти від правди, від зовнішнього світу і від власних снів. Назад. У фортецю.
Я ще не готова, не готова, не готова, – починає забивати цвяхи їй у скроні страх.
– Ти викликала «швидку»?
– Ні.
– Тобі що, не промивали шлунок?
– Ні.
– І детоксикацію не проводили?
– Ні.
– Ну, блін, подруго, ти даєш! У мене нема слів. Уперше в житті у мене нема слів. – І на доказ цього Марта розводить руками в боки. – Ти випила таку дозу снодійного після всього того спиртного, яке ми намішали з тобою, і… Дивно, що ми ще з тобою балакаємо на цьому світі. Ти здуріла?!
Олеся повертається до неї всім тілом і чомусь шепоче:
– Я не пила, розумієш?
Це її горло так спазмує від хвилювання.
– Ні, не розумію. – Марта у відповідь теж переходить на шепіт.
– Я хотіла… перед тим, як ти прийшла тоді, у неділю, я довго сиділа і дивилася на них. Я збиралася позбутися їх, тільки не знала як. Я не пам’ятаю, але… як тобі пояснити… Я не пам’ятаю, щоб пила їх, а потім подивилася – порожня коробка. Там небагато було, але як я могла випити навіть кілька таблеток, коли від однієї мені було зле… Я… я не самогубця.
Вона вперше це каже вголос. Швидше для себе, аніж для Марти. Каже – і прислухається до себе. Здається, ніщо в ній не протестує проти цих слів.
– Зараз я перекладу. Ти хочеш сказати, що не виймала їх зі смітника, не ковтала всі нараз і не ховала порожню упаковку назад до тумбочки, правильно?