– Що значить, «ага, значить»?
– Не розумієш? Хтось заходить на кухню, бачить сліди нашої з тобою п’янки, бере цю кока-колу, кидає туди твої таблетки і ставить на тумбочку біля твого ліжка. Прокинувшись від сушняка, ти автоматично випиваєш і знову засинаєш. Повір мені, коли сушняк – вип’єш і коку, і колу.
– Хто?
– Ну, як хто? А ти і цього не пам’ятаєш?
– Чого я ще не пам’ятаю? Марто?!
– Як ти виглянула у вікно – і зблідла, і сказала, що в тебе має бути ще якийсь вишневий лікер. Коли ти пішла за ним, я крадькома визирнула з вікна і побачила «Шкоду». Ну, ту що «Фабія»… Помаранчеву.
– «Шкоду»?
– Так.
– Його «Шкоду»?
– Ну так. А ти точно нічого не пам’ятаєш?
– «Шкоду» я пригадую, вона стояла у дворі, а потім… потім я прокинулася вночі… і мені було дуже зле… Я подумала, що то від вина… Ти хочеш сказати, що він… що то він підмішав мені снодійне?
– Може, він і не збирався, просто хотів побачитись, як-не-як – роковини тих жахливих подій, може совість раптом прокинулася, хоча навряд… Двері відчинені, от він і увійшов, а ти й не почула… А тоді заглянув на кухню, помітив цю упаковку у смітнику, витягнув і зметикував, що втрачати такий шанс не можна. Він же добре шарить у фармакології.
– Який шанс?
– Ти знаєш про нього таке, чого він волів би про себе не знати. Ти все життя будеш шантажувати його, ну а кому це сподобається?
– Чим шантажувати?
– Мовчанням, чим же іще.
– ?
– Дорогий мій Олесику, яка ти ще наївна. Макс тільки прикидається пай-хлопчиком, якби він був порядним, то вже давно б тобі зателефонував і вибачився для початку. От буквально вчора зустріла його на зупинці, штормило його конкретно, був без машини, а зачувши, що Вітьок у відрядженні, одразу став проситися, щоб я його підвезла. Ну я й підвезла, мені що, а він заснув у мене в машині, довелося його ще й у хату заводити, допомагати куртку зняти і кросівки, бо був геть ніякий. І уявляєш, я його до дивана підводжу, а він давай мене мацати, каже, згадаємо минуле, ніхто не дізнається, то я його штурхнула з усієї сили та й вибігла геть. Уявляєш, який засранець! Син мєнта – і цим все сказано. Навіть їхня мама не витримала і поїхала від них. Уже рік, як за кордоном сидить, вона все тримала у своїх руках, вони тепер геть опустилися без неї. Коли ми з ним розійшлися, я наче на світ народилася. Грати роль його матусі й відбиватися від усіх його подружок – ні, дякую, я вже сита цим по зав’язку!
Марта здмухує з чола рівно підрізану гривку і накриває її долоню своєю. На зап’ястку красуються зо п’ять тоненьких браслетів, на шиї – товста золота змійка, на тілі – обтисла сукня з квітковим принтом. Така вже вона є: яскрава, блискуча, сонячна…
Олеся розуміє, що знову намагається сховатися від правди…
– Тобі дуже пощастило, що ти вибралася з цього всього. Пообіцяй, подруго, що зателефонуєш мені, якщо знову когось підозрілого під під’їздом побачиш… не можна мені було вас самих залишати, але я подумала, що ти хочеш… що ти б хотіла з ним побачитись, і не стала робити зайвих рухів. Ой, Олесю, якби я знала, що з тобою таке трапиться, я б вас не залишила наодинці! Ніколи! Хочеш, зателефоную йому і скажу, що ти…
– Ні, не треба, я… я ще трохи подумаю над цим всім…
– Ох, подруго, ти забагато думаєш, я завжди тобі це казала. Треба діяти!
– Я знаю.
Літо прийшло в гості до зими і потроху розтопило кучугури…
Розділ восьмий
Забравши від мене пляшку, з якої я встигла зробити добрячий ковток, він знову нахиляється до мене, вслухаючись у те, що я кажу. Перепитує, хмуриться, тоді випростовується і кричить на мене. Розмахує руками і кричить, я накриваюся ковдрою з головою – але від цього стає тільки гірше.
Вхідні двері грюкають – і нарешті все стихає.
Я чекаю якийсь час, тоді відкидаю ковдру, сідаю, відпиваю ще трохи розчину ортофосфорної кислоти, витираю рукавом підборіддя і шукаю потрібний мені контакт у телефоні.
Якщо я щось задумала, мене майже неможливо відмовити від цього.
1
Потяг мчав на шаленій швидкості. Олеся перебігала з вагона у вагон, але орк не відставав. Зчеплення між вагонами ходило ходуном під її ногами, двері хряскали об стіни тамбурів, порожні полиці відлунювали армагеддоном, і кінця краю цьому потягу не було. Потягу з двома пасажирами без квитків…
Стукіт коліс злився зі стукотом її серця, коли орк наздогнав її.
– Ха! Не втечеш, с…ка!
Вона обернулася. Гігант з червоними очима тримав у ручищах закривавлений шампур, а його вишкірені зуби нагадали їй комедійний фільм «Маска». З тією різницею, що тут комедією навіть не пахло. Обличчя його вона ніяк не могла роздивитися.