Виявилося, що керівник сертифікатного відділу на лікарняному, а його зам – кругленька блакитноока дурепа – діяла на нього як червоний прапор на бика. От і зараз вона перелякано глянула на шефа крізь скельця окулярів і почухала носком однієї туфлі другу туфлю.
– Якого милого тут так багато товару лежить?! – почав Олександр дещо іншими словами, ніж пасувало б у цивілізованому товаристві. – Що за бардак у вас? Скільки можна говорити, щоб товар на полицях не залежувався!
– Але ж ми чекаємо, поки… поки нам віддадуть весь товар бракованої серії… із Закарпаття, самі знаєте, скільки часу їдуть, і з інших віддалених місць…
Несміливе мимрення зовсім зійшло нанівець. Олександр майже фізично відчував, як з усіх кутків складу на них витріщаються цікаві очі. За це він і не любив брати жінок до себе на роботу. Як не у декрет ідуть, то дивляться на тебе так, наче ось-ось заплачуть. А він ще ж не починав по-справжньому сваритись!
– Те, що я знаю, нехай вас не обходить! Тут має бути пусто! Якщо ви не наведете тут лад, то я вас відправлю в карантин!
– Але ж… – спробувала заперечити ця… як же ж її звуть? Та в неї нічого не вийшло. Схлипнувши, жіночка притисла кулачки до щік і вибігла геть. Ну чи не нахабство? Тепер тільки й розмов буде, що шеф довів до сліз це янгольське створіння, тьху!
На нічному відеозаписі за дев’яте червня видно, як Олексій Лускувець швидко проходить поміж стелажами з карантинними препаратами, минає будку змінного, заходить до «холодильника», виймає з кишені спецівки бинт, робить із нього зашморг, стає на нижню полицю, прив’язує бинт другим кінцем до верхньої полиці й надягає собі на шию. Потому відштовхується ногою від стелажа. Без зволікання, без нервів…
Зате зараз його шеф мусить нервуватися і нервувати всіх довкола через неможливість зупинити отой клятий відеозапис на півдорозі і самому прибити свого змінного за те, що той надумав вчинити. Без його, шефа, дозволу.
Насправді сьогодні він вибрався на склад, аби переконатися, що всі у його царстві працюють злагоджено і спокійно, не приймаючи не санкціоновані ним рішення. Зайшов, вдихнув атмосферу, яку він сам своїми потом і кров’ю створив і яка завжди діяла на нього збудливо, підстьобуючи до активних дій, і побачив, що його склад опустів…
Незамінних немає, любив повторювати Олександр Вадимович Кондур всякому, хто забувався, з ким має справу. А виявилося, що не всіх можна замінити.
Олександр ще раз проглянув полиці, де стояли забраковані препарати, і пішов оглядати решту складу. У його володіннях від його погляду ніхто і ніщо не могло заховатися. Окрім злодія…
6
Усі називали її тут Віра Олегівна, а вона цього терпіти не могла. Начебто їй сто років стукнуло!
А з іншого боку, це вказувало на рівень пошани до неї, все ж таки наближена до керівництва особа, і роботу свою знає, і працює з ранку до ночі.
Ось тільки шеф її незлюбив. Як вона не старалася його задобрити, нічого не допомагало! Невже йому подобаються жіночі сльози?
Мабуть так. Є ж такі чоловіки, яким хочеться продемонструвати свою владу над жінкою, от шеф, певно, з їх числа.
Ні, вона звикла, звичайно, але інколи так хочеться махнути на все рукою і не вийти на роботу.
А ще краще – вийти з літака десь на іншій півкулі у звабливому купальнику і крислатому капелюсі. І показати всім, яка з неї Віра Олегівна!
7
Враження від минулих вихідних досі були не надто хороші, і в ці, певно, теж доведеться шукати голку у величезній скирті, де навіть мобільного знайти ніяк не вдається, тому Максим втішився, коли оголосили, що на вихідних буде ревізія. Фірму закривали, усіх працівників складу викликали на роботу, і вони дружно проводили облік існуючих на папері та наявних ліків і виробів медичного призначення.
Усі застогнали, а він втішився. Бо нарешті випадала нагода поквитатися з бородатим не-Любомиром і, можливо, щось довідатися про Лешека. Бо все, що Максим дізнався від складських працівників, зводилося до пари фраз: «Класний був пацан» і «Шкода, що так рано вкоротив собі віку». А чому і навіщо, ніхто не знав. Усі наче води в рота понабирали.
Тато напередодні казав: «Якщо розслідування зайшло в глухий кут і не видно виходу, треба шукати інший вхід».
Максим кинув до рота жменю сухариків і пішов шукати той інший вхід. Але дорогою його відволікли. Спочатку йому трапився представник «Гербіону», вбраний, як усі представники, у костюм, сорочку і краватку, із сакраментальним запитанням, як знайти гуртовий відділ. Звісно, для того, щоб впарити менеджерам якийсь акційний препарат, за продаж якого вони отримають винагороду, а населенню будуть радити як чергову панацею.