А потім його ледве не збила з ніг заплакана пухкенька білявка в рожевому костюмчику з оборками. Схлипнувши, вона позадкувала, а тоді зникла за дверима з нудною назвою Відділ сертифікатів.
О, там він ще не був!
Втішати заплаканих білявок – це його друга спеціальність, тому Максим відважно рушив слідом.
Кабінет був невеличкий, але, починаючи з поличок і закінчуючи підлогою, всюди лежали папери, і майже на кожному аркуші – або флакончик, або блістер, або упаковка якогось препарату. Як вони в цьому хаосі давали собі раду, знав, певно, тільки бог фармації.
– Не можна плакати таким гарним жінкам, – Максим подав хусточку, присідаючи на край стільчика, заваленого якоюсь травичкою. – Очі будуть червоні.
– А як тут не плакати? Він постійно на мене кричить, постійно… ні за що!
І знову море сліз, і знову він як галантний кавалер втішає і як досвідчений розвідник потроху переводить розмову в потрібне йому русло.
– А Олеся Погребняк ще тут працює? Бо давно її не бачу…
– Та на лікарняному вона, а ви бачите скільки роботи, заміни нема… а він ще кричить…
Ще хвилин п’ятнадцять поспівчувавши і наслухавшись схлипувань і нарікань, Максим ледве не пішов геть із царства безладу, але останньої миті згадав про представника «Гербіону» і спитав:
– А Віктора Негоду пам’ятаєте? Менеджером на гурті працював, а тепер на «Берлін-Хемі» регіональним?
Білявка підняла на нього червоні очі.
– Був такий… привітний молодий чоловік… але не витримав, пішов…
Тільки пухкенькі білявки під сорок можуть вважати Вітька привітним.
– Підвозив мене не раз вечорами, я тут під лісом на Вульках живу, затримуюся часто… ніякого життя немає через цю кляту роботу, – і вона знову розревілася.
– Я теж можу сьогодні… провести вас, – хотів сказати підвезти, але вчасно згадав… Борг у цієї фірми є перед ним, кругленький такий борг.
– Справді? Ой, було б добре!
– Але я закінчую зміну аж о дев’ятій.
– Нічого, я затримаюся тут, хоч трохи наведу лад, бачите, що тут коїться.
Жіночі сльози ніколи до добра не доводили, але щоб настільки! І чого це ти такий сьогодні добрий?
А хіба не можна… хоч інколи?
Насправді він хотів вивідати у неї дорогою що, де і коли – балакучою видалася йому жіночка. Однак увечері, що далі вони відходили від цивілізації, то мовчазнішим він ставав. Віра Олегівна пробувала розговорити його, та марно.
А щойно переступивши поріг невеличкого ошатного будиночка в селищі Вульки, Максим одразу заквапився додому. Від вина відмовився, на вдячні слова щось промимрив, погладив кудлатого песика і швидко пішов геть.
Сутеніло. Ліс відкидав на ґрунтову дорогу сірі тіні. За пару кілометрів від пожвавленої магістралі було тихо, тільки цвіркуни сюрчали навперебій. Групка дітей на велосипедах мовчки промчала повз Максима. З одного боку серед поля бовванів завод «Іскра», з іншого – напіврозвалена хатка без вікон і дверей, на якій великими цифрами був написаний телефон для охочих придбати.
Наче є охочі жити біля лісу…
Вийшовши на Зелену, він нарешті сповільнив крок. Місто увімкнулося вервицею автівок, заклопотаними пішоходами, стайками тинейджерів біля нічних кіосків…
Місто повернулося до нього, не помітивши власного зникнення.
Уже рік Максим не ходить у ліс. Ніяких шашликів, грибів, чорниць, прогулянок, кемпінгів, озер і відпочинкових баз.
Ліс більше ніколи не візьме його у свій полон. Ніколи.
8
Цієї ночі їй наснився ліс. Не просто ліс, а Ліс, древній, правічний, що вкривав усю землю, і вона знала, що з нього немає виходу. Жодних стежок, прогалин, галявин у тому лісі не було. Тільки вона і непролазні хащі довкола.
Раптом у нетрях під столітніми деревами почувся хрускіт, наче хтось розгризав кістки.
Олеся побігла.
Хрускіт наростав. Вікові дерева валилися під чиїмсь нестримним натиском, чагарники хапали за сукню, пріле листя ковзало під ногами, а ліс все не закінчувався.
Раптом земля зникла і під ногами розкрилося урвище. Вона встигла схопитися за гілку, але позаду вже чулося важке дихання, а далеко внизу зникав за поворотом потяг, на який вона не встигла. Цієї миті щось лихе і чорне стрибнуло їй на плечі…
Олеся прокидається і хвилину згадує, де вона. А згадавши, сміється. Невже то був лише сон?
– Їсти будеш? – мама заглядає до її спальні з мискою оладків у руках. – Бо я їду в село, може з ночівлею, а тебе через твою роботу ніколи не бачу. То, може, поснідаємо разом?