Забув, кому мав телефонувати. Насилу пам’ятав, який сьогодні день. Така дрібниця, як краватка, раптом перетворилася на щось велетенське, важко стравне. І усміхнулася йому пащекою з гострими зубами…
– Іди, синку, не гоже спати в мокрому одязі в передпокої.
– Хто спить? Я не сплю…
– Іди, поїсиш, поспиш, заспокоїшся, і ми придумаємо, що з цим усім робити.
– Справді, тату?
– Обіцяю тобі…
3
Олександр скинув оком придбане добро. Територія під кінну ферму вартувала тих грошей, які він у неї вгрохав.
Має ж бути і у нього якась віддушина, не все ж про медикаменти думати, через них він постійно хворим почувається, а тут, на свіжому повітрі, навіть хворому кращає.
Степан Каменюка, як завжди, зателефонував невчасно. Немає у нього відчуття моменту, сторожовий пес, що з нього візьмеш?
– Олександре Вадимовичу, щойно повідомили, що згорів аптечний склад на Городоцькій. Пилипчака Віктора. Нібито собаки внюшили трамадол. Це поки все, що відомо…
А це вже цікаво…
– Сліди замітають, – відкрив Америку охоронець.
Ясно, що замітають, наводку, певно, хтось дав…
– Хто їх кришував?
– Один майор з ДСО, я його знаю заочно з попередньої роботи.
Залишився майор без прибутку…
– Ану спробуй на нього вийти і стрілку забий найближчим часом, я під’їду, куди скаже. Натякни, що за мною не заржавіє.
Степан попрощався, а Олександр набрав Пилипчака Віктора, одногрупника з медуніверу, чоловіка своєї колишньої любові, вітчима свого загиблого сина…
Казав я тобі: «Не лізь у ті справи: багато вкусиш – мало проковтнеш». А ти: «Люди пропонують непоганий прибуток…»
– Що, погорільцю, живий іще? Як там твій прибуток, коту під хвіст? А я ж казав…
4
Віктор Пилипчак стиснув кулаки до болю в суглобах.
Як же він його ненавидить! Завжди успішний, впевнений у собі, як там казала Олена, – харизматичний лідер. А ти, значить, Вікторе, повна йому протилежність. Сидиш зараз біля згорілого корита, соплі жуєш, а він ще й насміхається!
От і Олена стільки років поруч, а все думає про нього, свого харизматичного лідера. Віктор же все бачить, хоч вони його лохом вважають.
Як би він хотів помінятися з Олександром місцями! Хоч на годину відчути себе сильним і успішним. Справжнім мужиком. Хоч раз побачити в очах Олени той блиск, який з’являється, коли вона думає про іншого. Суперника. Батька його загиблого пасинка.
Може, взяти і спалити його фірму, щоб знав, як воно, – втрачати те, що зароблено важким трудом? Може, так буде краще для всіх?
5
Підсвідомий острах перед вихідними справдився і цього разу: він застудився.
І наче температура була невисока, і нежить не дуже докучав, а млявість начисто застопорила увесь процес. Наче йдеш-йдеш, щось намацуєш, бац – і знову мимо…
З викладачів найбільше харила деканша. Казали, що від сотні баксів носа воротила, але він не збирався платити. Не любив принижуватись, якось впорається і цього разу, аби тільки не забути дату іспиту з усіма теперішніми замутами…
На нічну зміну Максим забив, нового номера телефону вони не мали, а домашній можна вимкнути, нехай вираховують із зарплатні, переживе.
Отже, «квещенс намбе ван» на сьогодні: хто? «Намбе ту»: як? Ну і наостанок: якого милого, як каже шеф, він має всім цим заморочуватися? Шеф, щоправда, висловився б інакше, але справді: чому я?
І з батьком учора так розмови і не вийшло, викликали його на роботу, якась аптека, що була в них під охороною, згоріла.
Тато передзвонив уранці, коли Максим ще спав, і щось про трамадол почав, начебто згоріла аптека підпільно наркотою торгувала, і ще щось про власника і про те, що слідчі будуть розробляти коло його спілкування, але хлопець слухав упіввуха й одразу заснув після цього.
А тепер от задумався. Тато даремно нічого не говорить, слова з нього за день не витягнеш без необхідності.
Аптека торгувала трамадолом і наторгувалася так, що згоріла. І чим це йому має допомогти?
6
Вихідні обіцяли бути казковими!
Справи на кінній фермі нарешті зрушили з місця, з директором іподрому у неділю планував перетнутися, розвідати, що і за скільки купують та продають у його царині, з майором із ДСО теж стрілку забили на вечір, той швидко вхопився за пропозицію, коли дізнався, хто з ним про співпрацю говоритиме. Приємно відчувати свою силу, знають його тепер не лише у Львові, а й далеко за межами, авторитет не на рівному місці створювався стільки років, і нарешті можна пожинати плоди…
«Але ж головне, – піймав себе на думці Олександр, – що у суперника бізнес згорів, так йому і треба, буде знати, як чужих жінок переманювати…»