– Ти чув запитання?
– Я гадав… що ти знаєш…
– Що знаю? Я дав тобі гроші, ти кому їх відніс, с…ка?
Максим розумів, що його понесло, але не міг і не хотів зупинятися. Його вже страшенно дратувала зовнішня прилизаність і внутрішня гниль деяких тутешніх працівників.
– Ш-шефу…
– Кому?
– Я відніс їх шефу. Олександру Вадимовичу тобто.
– Не зрозумів.
– Ну, це наука така, ми діяли за його наказом: ніколи не можна нікому передавати з рук у руки довірену тобі «тару». Тільки кінцевому отримувачу, тебе про це інструктували. Усіх інструктують. Ти не перший, з ким таке зробили. Зате наука на все життя.
Максим поволі вистигав. Ще перш, ніж той договорив, він уже зрозумів, що це правда.
А дійсно, наука на все життя…
– І тебе звуть не Любомир, звісно.
– Зорян. Мене звуть Зорян. Будь-хто може назватися будь-яким ім’ям, особливо шарлатани. Уся «тара» тільки кінцевому адресату. Це закон.
– Ясно.
Максим різко розвернувся і пішов до виходу. Навіть не лютував. Просто почувався лохом, якого кинув сам верховний, увесь цей час потішаючись з нього.
Якби тільки він, то було б нічого: його фірма, його закони. Але те, що потішалися ще хлопці з охорони, весь склад, гурт і транспортний цех – це… слів не було, і навіть лаятись було гидко…
У шефа було замкнено. Звісно, усі відділи, окрім складських, мали законні вихідні.
Писати на електронку Максим більше не збирався. Хто знає, кому показував його листи головний маніпулятор фірми.
Спритно ж він тебе…
Крутнувшись в один, другий бік, Максим попрямував до шефа додому. Благо, цей дім розміщувався на території фірми за складськими приміщеннями.
Заквітчана одноповерхова будівля практично врівень з масивною огорожею вирізнялася на фоні інших будівель зеленою черепицею і сателітарною антеною. Все решта було скромним, як і належить підприємцю середньої руки, котрий певну частку свого прибутку приховує від держави.
Навіть два автомобілі – «хюндаї» – його і дружини, могли бути, на думку Максима, соліднішими.
Постоявши перед дверима і помітивши вічко камери, Максим дістав з кишені джинсів свої ключі й підійшов до одного з авто. Підніс ключ до капота. Почекав. За хвилину притис ключа гострим краєм до машини і вмить двері будиночка відчинилися з гучним клацанням.
Хлопець був готовий усе тут роздряпати, і ту його готовність вловив той, хто спостерігав за всім через вічко камери.
– Чого стоїш, заходь.
Певно, йому про все доповів змінний Зорян. Щастить же чуваку на імена…
– А можна? Вельми вдячний.
Шеф стояв на порозі, склавши руки на грудях, і в його погляді нічого хорошого не читалося.
Плювати!
– Ви вже знаєте, що я знаю?!
– Не вимахуйся мені тут, поки що ти мені служиш, а не я тобі.
– А ви всіх працівників за слуг маєте?
– Ти у мене на особливому рахунку, можеш не сумніватися.
– А мою тачку ви теж підставній особі «продали», – Максим показав лапки у повітрі. – Пів-Львова вже знає про цю вашу науку і потішається з мене?
– Будеш так кричати – друга половина довідається. То зайдеш чи ні, бо я двічі не запрошую?
І шеф додав пару нецензурних слів. Для особливо тупих лохів.
5
– Твоя машина на стоянці біля готелю «Сихів», ключі у Степана. Наш договір надалі чинний, поки ми не викриємо злодія, а не хочеш – я тебе не тримаю. І не переживай так, у курсі справи були тільки Степан, Шумахер і Зорян. А вони не з балакучих.
Олександр сам не розумів, чому він із цим нахабним молодиком, який вважає себе пупом землі і сміє кидати виклик самому шефу, досі розмовляє, чому не вижене під три чорти?!
Може тому, що він твоя єдина надія?..
– Охолов? Ну то забирайся. У мене нема ні бажання, ні часу з тобою теревені розводити. Якщо хтось спитає, я викликав тебе, щоб повідомити, що гроші знайшлися…
Нахабний молодик мовчав, втупивши у нього грізний погляд. І навіть не думав іти!
– І я не вибачатимусь, зрозумів?! – гаркнув Олександр одним з найгрізніших своїх басів. – Щоб за мить духу твого тут не було!
Молодик опустив очі, потупцяв, тоді…
– Будете мені винні, – бовкнув і вийшов з його дому на територію його фірми так, наче то були його дім і його фірма.
Ну нічого, ми ще побачимо хто кого!..
Олександр обережно зачинив двері і довго стояв перед ними в невеселих роздумах.
6
– Добре працюєш, – похвалив його Володя, чорнявий, повненький, в окулярах, весь час усміхнений, один з тих нормальних змінних, які хоч і тримають усе під контролем, але і розслабитися дозволяють, і про Лешека розповідають спокійно, без метушні. – Я тут згадав: Олексій Лускувець не ладив з Шумахером. З усіма водіями ладив, а з ним ну ніяк. Та Шумахер якийсь далекий родич шефа, тому не ладити з ним небезпечно. Тому тут ніхто тобі правди не скаже, навіть коли щось знає. Подейкують, що ти теж якийсь родич його дружини, отож тобі все сходить з рук…